РОЗДІЛ V У САДАХ ЦОАМ

Над усе господарів планети вразили ноги прибульців, оголені до колін. Вони блищали різноколірним металом, а на п’ятах виступали зубці на зразок коротких острогів. Метал блищав і в розрізах чоловічих сорочок, і в широких рукавах жіночих блуз. Жителі Ян-Ях із здивуванням помітили, що обличчя землян, гладенькі, вкриті рівною засмагою, по суті, нічим не відрізнялися од “білозоряних людей”, як тормансіани називали себе. Вони зрозуміли, що метал на прибульцях — лише дуже тоненький одяг, який щільно облягає тіло.

Двоє статечних тормансіан зійшли з високого й довгого повоза, що вигнувся в заростях, неначе члениста комаха. Вони зупинилися перед Фай Родіс і рвучко вклонились.

Жінка Землі заговорила чистою мовою Ян-Ях. Але її голос, дзвінкий і високий, металевого тембру, зазвучав з циліндра на спині супроводжуючого механізму.

— Родичам, які розлучилися на двадцять століть, настав час знову зустрітися.

Тормансіани відгукнулися незграйним гомоном, перезираючись із виглядом надзвичайного подиву. Прикрашені емблемами змій сановники поспіхом наблизились і запросили гостей до великого екіпажу. Старший за віком вельможа дістав із нагрудної сумки аркуш жовтого паперу, списаний красивими знаками Ян-Ях. Схиливши голову, він почав вигукувати слова так, що його почули й люди в зорельоті, і тормансіани, котрі стояли віддалік за кущами. При перших же словах сановника тормансіани шанобливо витягнулись і як один схилили голови.

— Говорить великий і мудрий Чойо Чагас. Його слова до прибульців: “Ви явилися сюди, на планету щастя, легкого життя і легкої смерті. У великій доброті своїй народ Ян-Ях не відмовляє вам у гостинності. Поживіть з нами, повчіться і розкажіть про нашу мудрість, благополуччя і справедливий устрій життя в тих невідомих безоднях неба, звідки ви так несподівано прийшли!”

Оратор замовк. Земляни чекали продовження промови, але сановник сховав папір, випростався і змахнув рукою. Тормансіани відповіли голосним ревінням.

Фай Родіс оглянулась на супутників, і Чеді могла поручитися, що зелені очі на незворушному обличчі її керівниці сміялись, як у пустотливої школярки.

Двері в борту машини розчинились, і Родіс ступила на опущену підніжку. Робот-дев’ятиніжка, тобто вірний СДФ, рушив слідом. Старший сановник застережливо підняв руку. Миттю з-за його спини вихопився дебелий, одягнений у лілове чоловік з нашивкою у вигляді ока на лівому боці грудей. Фай Родіс уже піднялася в машину, а СДФ учепився передніми кінцівками за край підніжки, коли чоловік у ліловому енергійно штовхнув робота ногою просто в ковпак з воронованого металу. Застережливий крик Родіс, що обернулася надто пізно, завмер на її губах. Тормансіанин злетів у повітря і, описавши дугу, впав у гущавину колючого чагарника. Обличчя охоронників спотворились від люті. Вони ладні були кинутися до СДФ, спрямовуючи на нього розтруби нагрудних апаратів. Фай Родіс простягла руку над своїм роботом, опустила захисний щиток на обличчя, і вперше сильний голос жінки Землі пролунав на планеті Ян-Ях без передавального пристрою:

— Обережно! Це всього лише машина, яка служить валізою для речей, носієм, секретарем і сторожем. Машина зовсім нешкідлива, але влаштована так, що куля, випущена в робота, відлетить назад з тією ж силою, а удар може викликати поле відштовхування, як це щойно сталося. Допоможіть вашому слузі вибратися з кущів і дайте спокій нашим механічним слугам!

Тормансіанин, що впав у колючки, борсався там, завиваючи від люті. Охоронники й обидва сановники позадкували, і всі сім СДФ залізли в повіз.

Востаннє земляни окинули поглядом “Темне Полум’я”. Затишна й надійна частина рідної планети самотньо стояла серед курної галявини на яскраво освітленій чужим світилом рівнині. Люди Землі знали: шестеро тих, що лишилися, пильно стежать за ними, але темінь у глибині люка й галереї здавалася непроникною.

Скорившись знаку сановника — “Змієносця”, як назвала його Евіза, зорелітники опустилися на глибокі м’які сидіння, і машина, погойдуючись і підстрибуючи, помчала нерівною дорогою. Десь під підлогою гули двигуни. Здійнялася брунатна тонка курява, ховаючи купол “Темного Полум’я”. Розтруби могутнього компресора здували куряву назад. Земляни оглянулися. Ті, що супроводжували, на чолі з двома “Змієносцями” сіли віддалік, не проявляючи ні приязні, ні ворожнечі, ні навіть простої цікавості. Однак Родіс помітила жадібну й обережну допитливість у поглядах, які вони кидали крадькома. Так могли б поводитись діти далекої минувшини Землі, яким під страхом покарання веліли не знайомитися з прибульцями і триматись осторонь їх. Висадка землян зберігалася в таємниці. Машина, що шалено мчала, спочатку не привертала уваги дедалі численніших пішоходів та людей у високих повозах, які розгойдувалися на ходу. Але чутки про гостей із Землі якимось чином розійшлися по місту Центру Мудрості. За чотири земні години, коли машина стала наближатися до столиці планети, обабіч широкої дороги вже товпилися люди, всі без винятку молоді, в робочому одязі одноманітного покрою, але різних кольорів. Позаду лишилося коричневе безмежжя суходолу. Темно-зелені густі гаї чергувалися з правильною геометрією оброблених полів, а довгі ряди низеньких осель — з масивними кубами, очевидно, заводських будівель.

Нарешті під колесами машини нестерпно засяяло дзеркально-скляне покриття вулиці, схоже на ті, які бачили зорелітники в телевізійних передачах. Замість того, щоб проїхати в місто, машини повернули на шлях, обсаджений високими деревами з темно-оливковою корою прямих стовбурів. Довге віття, що нагадувало опахала, було спрямоване до шляху й кулісоподібно перекривало сусідні дерева. Дорога йшла в тінь, мов у глибину сцени крізь нескінченні ряди декорацій. Несподівано дерева-куліси поступилися місцем потрійному ряду невисоких дерев, схожих на жовті конуси, перевернуті догори основою. Між ними в трикутних просвітах на тлі темно-бузкового неба виднілася всіяна розмаїтими квітами вершина горба, що височів над столицею. Глуха чотириметрова блакитна стіна обмежувала овальний простір, в якому клубочився, наче прагнув перехлюп-нутися через верх, густий гай стріблясто-зелених, схожих на ялини, дерев. Цей сад чи парк, за строкатим килимом галявини, видався прекрасним після бурих, коричневих і темно-шоколадних степів, що простяглися під густим бузковим небом впродовж трьохсот кілометрів шляху від зорельота до столиці.

— Що це за гай? — уперше порушила мовчанку Фай Родіс, звернувшись до старшого “Змієносця”.

— Сади Цоам, — відповів той, злегка вклоняючись, — місце, де живе сам великий Чойо Чагас і його високі помічники — члени Ради Чотирьох.

— Хіба ми їдемо не в місто?

— Ні. В своїй безмежній доброті й мудрості великий дасть притулок вам у садах Цоам. Ви будете його гостями доти, поки не полишите планету Ян-Ях… Ось ми й приїхали. Далі дороги нема. — Старший сановник з несподіваною спритністю відчинив задні дверцята і ступив на скляну гладінь “майданчика перед ворітьми. Він підняв перед обличчям блискучий диск і зник у проході, що відчинився збоку. Другий “Змієносець”, який весь час мовчав, жестом запросив землян вийти з машини.

Зорелітники зібралися перед ворітьми, розминаючись і по-правляючи трубки біофільтрів. Вір Норін і Чеді Даан відійшли назад, щоб охопити поглядом багатоповерхові споруди із внутрішніми виступами й позолоченими гребенями — стилізованою брамою садів Цоам.

— І тут змія! — вигуюнула Чеді. — Помітили? На грудях сановників, і на бортах машин, і тепер тут, на брамі палацу володарів.