Розділ 2

— Саме це, — стенула плечима чародійка, — я вважаю за неважливий момент. Усі привабливі чоловіки у віці, що мене цікавить, жонаті, нічого із тим не поробиш. Ларс кохав мене, та й мені якийсь час здавалося… Ах, що тут багато говорити. Забагато він хотів. Став загрожувати моїй свободі, а мені стає млосно від самої думки про моногамію. Зрештою, я узяла приклад з тебе, Йенно. Пам’ятаєш ту нашу розмову у Венґерберзі? Коли ти вирішила порвати стосунки із тим своїм відьмаком? Я тобі радила тоді, аби ти подумала, казала, що кохання на вулиці не валяється. Але ти мала рацію. Кохання — коханням, а життя — життям. Кохання минає…

— Не слухай її, Йеннефер, — холодно сказала Тіссая. — Вона зараз запекла й сповнена жалю. Знаєш, чому не йде на банкет в Аретузі? Бо соромиться з’явитися там сама, без чоловіка, із яким її пов’язували вже чотири роки. Через якого їй заздрили. І якого вона втратила, бо не вміла оцінити його кохання.

— А може б нам порозмовляти про щось інше? — запропонувала Йеннефер удавано безтурботним, але трохи зміненим голосом. — Цірі, налий нам. Холера, замала карафа. Будь миленька, принеси ще одну.

— Принеси дві, — засміялася Маргарита. — В нагороду отримаєш ковточок і сядеш із нами, не треба буде тобі нашорошувати вуха здалеку. Твоя освіта починається тут, зараз, ще до того, як потрапиш до мене в Аретузу.

— Освіта! — Тіссая підвела очі до стелі. — Боги!

— Тихо, улюблена майстрине! — Маргарита хлопнула себе долонею об мокре стегно, удаючи гнів. — Тепер я ректорка школи! Тобі не вдалося зрізати мене на випускних екзаменах!

— Шкодую.

— Я також, уяви собі. Мала б зараз приватну практику, як Йенна, не мусила б мучитися із адептами, не мусила б витирати носи тим плаксам чи сваритися із тими гордячками. Цірі, слухай мене й учися. Чародійка завжди діє. Погано чи добре — виявиться пізніше. Але треба діяти, хапати життя за гриву. Повір мені, маленька, я шкодую виключно про бездіяльність, нерішучість, вагання. Про вчинки й рішення, нехай навіть вони інколи завдають смутку й жалю, я не шкодую. Глянь на ту поважну пані, яка сидить отам, корчить міни й педантично поправляє, що може. Це Тіссая де Фрьес, архимайстриня, яка виховала десятки чародійок. Навчаючи їх, що треба діяти. Та нерішучість…

— Облиш, Рито.

— Тіссая права, — сказала Йеннефер, усе ще вдивляючись у куток лазні. — Облиш. Я знаю, що тобі сумно через Ларса, але не перетворюй це на життєві повчання. Дівчина ще має час для цього типу науки. Й отримає їх не у школі. Цірі, йди по карафу.

Цірі встала. Була вже повністю одягнена.

І повністю рішучою.

— Що? — крикнула Йеннефер. — Як це? Як це — поїхала?

— Наказала… — пробурмотів господар, збліднувши й притискаючись спиною до стіни. — Наказала осідлати собі коня…

— І ти послухав її? Замість того, щоб звернутися до нас?

— Пані, звідки я міг знати? Був упевнений, що пішла вона за вашим наказом… Й у думці в мене не було…

— Ти, клятий дурню!

— Спокійно, Йеннефер, — Тіссая приклала руку до лоба, — не піддавайся емоціям. Уже ніч. Її не випустять через браму.

— Вона наказала, — прошепотів господар, — відчинити собі підземний прохід…

— І їй відчинили?