Розділ 2

— Ні! — крикнула вона. — Їдьте геть! Ви мертві!

Король Полювання сміється, клацають гнилі зуби над заіржавленим краєм обладунку. Синім горять очні ями маски черепу.

Так, ми — мертві! Але це ти — смерть.

Цірі притискається до кінської шиї. Не довелося підганяти коня. Відчуваючи за собою близькі примари, скакун рвався по греблі в карколомному чвалі.

Берньє Гофмайер, половинчик, фермер з Гірундуму, підвів кучеряву голову, вслухаючись у далекий відгомін грому.

— Небезпечна справа, — сказав, — така гроза без дощу. Гахне десь блискавка — й пожежа готова…

— Трохи дощу б не завадило, — зітхнув Любисток, підкручуючи кілочки лютні, — бо повітря таке, що ножем можна краяти… Сорочка до хребта липне, комарі жеруть… Але, вважаю, закінчить нічим. Кружляла гроза, кружляла, але з якогось часу блискає десь на півночі. Хіба над морем.

— У Танедд лупить, — підтвердив половинчик. — Це найвища точка тут. Та вежа на острові, Тор Лара, проклятущо притягує блискавки. Під час порядної грози виглядає так, наче у вогні стоїть. Аж дивно, що не розлетілася досі.

— То магія, — переконано ствердив трубадур. — Усе на Танедді магічне, навіть сама скеля. А чародії блискавок не бояться. Та що я там! Чи знаєш, Берньє, що вони вміють блискавки хапати?

— Та авже! Брешеш, Любистку.

— Та хай мене грім… — Поет урвав себе, неспокійно глянув у небо. — Хай мене свиня копне, як я брешу. Кажу тобі, Гофмайере, маги ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Горазд, той, якого пізніше вбили на Горі Содден, схопив колись блискавку на моїх очах. Узяв довгий шматок дроту, один кінець заціпив на верхівку своєї вежі, а другий…

— Другий кінець дроту тре’ в пляшку вкласти, — запищав раптом син Гофмайера, який крутився по ґанку, маленький половинчик із чуприною, густою і кучерявою, наче овече руно. — У скляний глечик, такий, у якому татко вино жене. Блискавка по дроту до глечика стрибне…

— Додому, Франкліне! — крикнув фермер. — У ліжко, спати, вперед! Майже північ, а зранку працювати тре’! І нехай-но я тебе спіймаю, коли під час грози ти коло глечиків чи дротів мудруєш, то буде для ременя робота! Дві неділі на дупі не всидиш! Петуніє, забери ж його звідси! А нам іще пива принеси!

— Досить вам, — гнівно промовила Петунія Гофмайер, забираючи синка з ґанку. — Чимало ви вже вижлуктали.

— Не бурчи. Відьмак от-от повернеться. Гостя годиться почастувати.

— Як відьмак повернеться, так і принесу. Для нього.

— От скупа баба, — буркнув Гофмайер, але так, щоб дружина не почула. — Усі свояки її, Бібервельдти з Луки, що до одного — скнара на скнарі й скнарою поганяють… А відьмака щось довго не видко. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Бачив, як учора на дівчаток дивився, на Ціню та Тангерінку, як ті на подвір’ї бавилися? Дивний погляд мав. А тепер… Не можу відкинути думки, що пішов він, аби на самоті побути. А в мене на постій став, бо ферма моя на узбіччі, звіддаля від інших. Ти, Любистку, його краще знаєш, тож скажи…

— Я його знаю? — поет пристукнув комара на карку, бренькнув на лютні, вдивляючись у чорні контури верб над ставком. — Ні, Берньє. Не знаю. Думаю так, що ніхто не знає. Але щось із ним коїться, бачу це. Навіщо він приїхав сюди, у Гірундум? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли вчора я запропонував йому спільну поїздку до Горс Велена, звідки Танедд видно, відмовився відразу. Що його тут тримає? Дали ви йому якесь прибуткове завдання?

— Та де там, — буркнув половинчик. — Сказати щиро, я аж ніяк не вірю, щоб там насправді якась потвора була. Того дітлаха, що в ставку втопився, могли судоми схопити. Але відразу всі в крик, що воно утопець чи кікімора і що відьмака треба кликати… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі по греблях лазить, а вдень спить або сидить без слова, наче бенеря, на дітлахів дивиться, на дім… Дивно. Я б сказав — незвичайно.

— Добре сказав би.