Розділ 2

— Не треба, — Йеннефер випросталася на кульбаці, глянула на нього згори. — Пробуду в місті недовго. Їду на Танедд.

— Зрозуміло… — жовнір переступив з ноги на ногу, не відводячи погляду від обличчя чародійки. Як й інші стражники. Цірі гордо випрямилася і задерла голову, але констатувала, що на неї не дивиться ніхто. Начебто її зовсім не існувало.

— Зрозуміло, — повторив командир варти. — На Танедд, так… На з’їзд. Ясно, зрозуміло. Тоді зичу…

— Дякую, — чародійка погнала коня, явно натякаючи, що їй байдуже, що там хотів зичити комендант. Цірі послідувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проїжджала повз, а її і далі не удостоювали і поглядом.

— Навіть про ім’я він тебе не запитав, — пробурмотіла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюці вулиці колій. — Ані про те, звідки ми їдемо! Ти їх зачарувала?

— Не їх. Себе.

Чародійка повернулася, а Цірі зітхнула голосно. Очі Йеннефер горіли фіолетовим вогнем, а обличчя випромінювало вроду. Сліпучу. Дику. Грізну. Й неприродну.

— Зелена баночка! — відразу здогадалася Цірі. — Що там було?

— Гламур. Еліксир, а скоріше — мазь для спеціальних випадків. Цірі, ти мусиш в’їжджати у кожну калюжу на дорозі?

— Хочу помити коневі бабки!

— Уже з місяць не було дощу. Це все — помиї та кінська сеча, не вода.

— Ага… Скажи, навіщо ти застосувала той еліксир? Аж так сильно тобі важило…

— Це Горс Велен, — перебила її Йеннефер. — Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. А точніше — чародійкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародійок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я є. Хотіла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком — повертаємо ліворуч. Ступою, Цірі, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.

— А навіщо ми сюди приїхали?

— Я уже тобі говорила.

Цірі пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зіштовхнувшись із запряжкою, що їх минала. Візниця встав на козлах і намірився ударити її фурманським прутом, але, узрівши Йеннефер, швидко всівся і зайнявся прискіпливим аналізом стану власних черевиків.

— Ще один такий вибрик, — процідила Йеннефер, — і ми розгніваємося. Поводишся, наче незріла коза. Соромиш мене.

— Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

— Тихіше. Люди дивляться.

— На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!