Розділ 7

Префекти взялися до випробуваних проти інших банд методів — кілька разів намагалися підіслати до Щурів зрадника. Не вдалося. Щури не приймали нікого. Збита й здружена шістка, створена в Часи Погорди, не хотіла чужих. Гордувала ними.

Допоки не з’явилася вправна, наче акробатка, сіроволоса, маломовна дівчина, про яку Щури не знали нічого.

Крім того, що була вона — як і самі вони колись, як кожен із них. Самотня і сповнена жалю, жалю за тим, що забрав у неї Час Погорди.

А в часи погорди той, хто сам, — мусить загинути.

Ґіселер, Кейлі, Реф, Іскра, Містле, Ассе й Фалька.

Префект з Амарілло неймовірно здивувався, коли йому донесли, що Щури гуляють шляхами усімох.

— Семеро? — здивувався префект з Амарілло, дивлячись на солдата із недовірою. — Семеро їх було, не шестеро? Ти впевнений?

— Та щоб мені здоровим бути, — невиразно сказав єдиний уцілілий у різанині солдат.

Бажання було доречним — голову й половину обличчя вояка обмотували брудні й просякнуті кров’ю пов’язки. Префект, якому доводилося бувати не в одній битві, знав, що солдат отримав мечем згори — самим кінчиком клинка, ударом зліва, ударом влучним, точним, таким, що вимагає вправності й швидкості, спрямованим у праве вухо й щоку, у місця, які не закриває ані шишак, ані залізний комірець.

— Розповідай.

— Ішли ми берегом Вельми в бік Турну, — почав солдат. — Був наказ, аби конвоювати один із транспортів пана Евертсена, що йшов на південь. Напали на нас біля заваленого мосту, де ми через річку переправлялися. Один віз загрузнув, тоді ми випрягли коней з другого, щоб той перший витягнути. Решта конвою поїхала, я залишився із п’ятьма й з комірником. І тоді на нас наскочили. Комірник, раніше, ніж його вбили, устиг крикнути, що то Щури, а потім ті вже насіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Як я то побачив…

— Як ти то побачив, — скривився префект, — то дав коневі остроги. Але запізно для того, щоб урятувати шкіру.

— Вона дістала мене, — опустив голову солдат, — саме та сьома, яку я на початку не бачив. Дівуля. Майже дитинка. Думав я, залишили її Щури позаду, бо вона молода й недосвідчена…

Гість префекта висунувся із тіні, де він сидів.

— То була дівчина? — запитав він. — Як виглядала?

— Як усі вони. Вимальована та намазана, наче ельфійка, барвна, наче папуга, одягнена в блискітки, в оксамит і парчу, у капелюшку із перами…

— Світловолоса?

— Може, пане. Коли я її зобачив, налетів конем, думав — хоча б одну засічу за товаришів, кров’ю за кров відплачу… Справа на неї зайшов, щоб управніше рубати… Як вона те вчинила — не знаю. Але я схибив. Начебто з’яву чи мару якусь тяв… Не знаю, як та дияволиця це зробила… Я й закрився, але ж вона через блок мене дістала. Просто в морду… Пане, я під Содденом був, під Альдерсбергом був. А нині від дівки мальованої — пам’ятка на морді на все життя…

— Утішайся, що ти живий, — буркнув префект, дивлячись на свого гостя. — І втішайся, що тебе, посіченого, на переправі знайшли. Тепер будеш героєм. Якби ти без бійки втік, якби без пам’ятки на морді доповідав мені про втрату коней і вантажу, швиденько б на мотузці п’яткою у п’ятку бив би! Ну, кроком руш. До лазарету.

Солдат вийшов. Префект повернувся до гостя.