Розділ 7

— Та чи я її турбую, га? Чи вона кричить чи виривається? Я хочу тільки пригорнути її до сну. Не заважай.

— Геть звідси, бо я тебе поріжу.

Цірі почула скреготіння кинджалу в металевих піхвах.

— Я не жартую, — повторила Містле, невиразно стаючи в темряві над ними. — Пішов до хлопців. Давай.

Кейлі всівся, вилаявся під ніс. Без слова встав і швидко відійшов.

Цірі відчула сльози, що стікали по щоках, швидко, все швидше, що, наче рухливі хробачки, заповзали у волосся біля вух. Містле лягла поряд, дбайливо прикрила хутром. Але не поправила задертої сорочки. Залишила так, як була. Цірі знову затрусилася.

— Тихо, Фалько. Уже все добре.

Містле була теплою, пахла живицею та димом. Долоня її була меншою за долоню Кейлі, делікатнішою, м’якішою. Приємнішою. Але дотик її напружив Цірі знову, знову скував усе тіло переляком й острахом, стиснув щелепи й перехопив горлянку. Містле притислася до неї, притуляючись турботливо й шепочучи заспокійливо, але в той самий час її маленька долоня безупинно повзла, наче теплий слимачок, спокійний, упевнений, рішучий, свідомий щодо шляху й мети. Цірі відчула, як залізні лещата страху й переляку розтискаються, звільняють хватку, відчула, як вона виборсується з їхнього утиску й падає униз, униз, глибоко, усе глибше, у тепленьке й мокре болото зречення дій і безсилої покірності. Гидотно й принизливо приємної покірності.

Вона застогнала глухо, розпачливо. Дихання Містле обпалювало їй шию, оксамитові вологі губи залоскотали плече, ключицю, повільно зсунулися нижче. Цірі застогнала знову.

— Тихо, Соколице, — прошепотіла Містле, обережно засовуючи їй руку під голову. — Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Уранці Цірі встала вдосвіта. Вислизнула з-під хутра повільно й обережно, не будячи Містле, яка спала із розкритими устами й з передпліччям на очах. Передпліччя укривала гусяча шкіра. Цірі дбайливо прикрила дівчину. Після миті вагання нахилилася й обережно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало, наче щітка. Містле замуркотіла крізь сон. Цірі витерла зі щоки сльозу.

Вона вже не була сама.

Решта Щурів іще спали, хтось голосно хропів, хтось настільки ж голосно пукав. Іскра лежала із рукою поперек грудей Ґіселера, буйне волосся її було розсипане в безладі. Коні форкали й потупували, дятел стукотів у стовбур сосни короткими серіями.

Цірі збігла до струмка. Милася довго, трясучись від холоду. Милася різкими рухами тремтливих рук, намагаючись змити з себе те, чого вже неможливо було змити. Щоками її стікали сльози.

Фалька.

Вода пінилася і шуміла камінням, пливла вдалечінь, у туман.

Усе відпливало в далечінь. У туман.

Усе.

Були потолоччю. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і погордою. Війна, нещастя і погорда поєднали їх і викинули на один берег, як набубнявіла річка викидає на пляжі й залишає там чорні, вигладжені об каміння шматки дерева, що їх вона несе в собі.

Кейлі прийшов до тями серед диму, пожежі й крові у сплюндрованому замку, лежачи між трупами названих батьків та їхніх родичів. Ступаючи по засланому трупами дворищі, натрапив він на Рефа. Реф був солдатом з карної експедиції, яку імператор Емгир вар Емрейс вислав на придушення повстання в Еббінґу. Був одним із тих, хто захопив і сплюндрував замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші кинули Рефа, хоча Реф був живий. Але догляд поранених не входив до звичаїв різунів із нільфгардських спеціальних загонів.