Розділ 7

Містле, перехилена набік, натягнула вузду, розвернула коня і помчала за ним, переплигуючи через низькі тини. Цірі притиснулася обличчям до гриви й кинулася за нею. Поряд пролетіла Іскра. Вітер розвіював її красиве темне волосся, відслоняючи мале гостре вухо, оздоблене філігранною сережкою.

Поранений Містле все ще стояв на колінах посеред дороги, хилитався, обіруч тримаючись за скривавлену голову. Іскра розвернула коня, під’їхала до нього, рубанула мечем згори, сильно, з усієї сили. Поранений завив. Цірі побачила, як відтяті пальці полетіли на всі боки, наче тріски з розлупаного поліна, впали на землю, наче білі товсті хробаки.

З чималим зусиллям стримала блювоту.

Біля дірки в частоколі чекали на них Містле та Кейлі, решта Щурів були вже далеко. Вся четвірка пішла різким, витягнутим кар’єром, промчали через річку, розбризкуючи воду, що била вище за кінські голови. Похилені, притиснуті щоками до грив, вони вдерлися на піщаний укіс, погнали через фіолетову від люпину луку. Іскра, кінь якої був найкращим, вирвалася наперед.

Увірвалися у ліс, у мокру тінь, між стовбурів буків. Наздогнали Ґіселера й інших, але сповільнилися лише на мить. Коли пройшли лісом і виїхали на верескові поля, знову пішли чвалом. Скоро Цірі й Кейлі почали залишатися позаду, коні Хватів не могли витримувати крок чудових породистих скакунів Щурів. У Цірі був і додатковий клопіт — на великому коні вона ледь дотягувалася стопами до стремен, а під час чвалу підтягнути попруги не могла. Вміла їздити без стремен не гірше, ніж зі стременами, але знала, що при такій посадці галоп вона витримає недовго.

На щастя, через кілька хвилин Ґіселер сповільнив швидкість і стримав перших, дозволяючи, аби й вона, й Кейлі приєдналися до них. Цірі перейшла на рись. Підтягнути попругу вона все ще не могла, на ремені бракувало дірок. Не сповільнюючи, перекинула праву ногу над лукою і всілася по-дамськи.

Містле, побачивши позу дівчинки, вибухнула сміхом.

— Бачиш, Ґіселере? Не тільки акробатка, а ще й вольтижерка! Гей, Кейлі, звідки ти витрусив цю дияволицю?

Іскра, стримуючи свою чарівну каштанку, все ще суху й здатну продовжувати галоп, під’їхала ближче, напираючи на гречкувато-сірого коня Цірі. Кінь захропів і відступив, підводячи голову. Цірі нап’яла вузду, відкинувшись у сідлі.

— Чи знаєш, чому ти все ще жива, кретинко? — гарикнула ельфійка, відкидаючи волосся з чола. — Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив клямку, влучив у коня замість тебе. Інакше сиділа б та стріла в тебе у спині по самі пера! Навіщо ти той меч носиш?

— Облиш її, Іскро, — сказала Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого скакуна. — Ґіселере, мусимо сповільнитися, бо загонимо коней! Та й ніхто нас не гонить.

— Я хочу якнайшвидше перейти Вельду, — сказав Ґіселер. — За річкою відпочинемо. Кейлі, як твій кінь?

— Витримає. Він не породистий, на перегони не піде, але витривала тваринка.

— Ну то вперед.

— Зараз, — сказала Іскра. — А та шмаркуля?

Ґіселер озирнувся, поправив кармазинову пов’язку на чолі, затримав погляд на Цірі. Обличчя його, його вираз нагадували трохи Кейлі — та сама зла гримаса на губах, такі само примружені очі, худі високі вилиці. Втім, був він старшим за світловолосого Щура — синювата тінь на щоках свідчила про те, що голиться він уже регулярно.

— Ну власне, — сказав жорстко. — Що з тобою, мандрьохо?

Цірі опустила голову.

— Вона допомогла мені, — відізвався Кейлі. — Якби не вона, той паршивий Хват приколов би мене до стовпа…

— У селі, — додала Містле, — бачили, як вона втікає із нами. Одного вона хльоснула, і я сумніваюся, що він виживе. Це поселенці з Нільфгарду. Якщо дівчина потрапить їм у лапи, вони її заб’ють. Не можемо ми її полишити.