Розділ 6

Цірі розплакалася, спираючи голову в коліна.

Витримала марш до полудня. Потім спека перемогла й змусила її відпочити. Дрімала довго, сидячи під кам’яним навісом. Тінь не давала прохолоди, але була краще за палюче сонце. Спрага й голод проганяли сон.

Далекий гірський ланцюг, як їй здавалося, палав і світився у сонячних променях. На верхів’ях тих гір, подумала вона, може лежати сніг, там може бути лід, можуть текти там струмки. Я мушу туди дістатися, мушу дістатися туди швидко.

Вона йшла майже всю ніч. Вирішила орієнтуватися по зорях. Усе небо було в зорях. Цірі шкодувала, що була неуважною на уроках і що не хотілося їй вивчати атлас неба, з тих, що були в храмовій бібліотеці. Зрозуміло, знала вона найважливіші сузір’я — Сім Кіз, Жбан, Серп, Дракона й Панну Зими, — але саме вони стояли високо на небосхилі, й важко було орієнтуватися по них на марші. Нарешті вона обрала одну досить яскраву зірку, яка, на її думку, вказувала вірний напрямок. Не знала, що то за зірка, тож сама дала їй назву. Назвала її Оком.

Ішла. Гірський ланцюг, до якого вона прямувала, анітрохи не наблизився — був настільки ж далеким, як і попереднього дня. Але вказував дорогу.

Ідучи, вона уважно роздивлялася по сторонах. Знайшла ще одне гніздо ящірки, було в ньому чотири яйця. Видивилася зелену рослинку, не довшу за мізинчик, що невідомо яким дивом зуміла прорости між камінням. Вистежила великого бурого жука. Й тонконогого павука.

З’їла їх усіх.

У полудень виблювала все, що з’їла, й знепритомніла. Коли прийшла до тями, відшукала шматочок тіні, лежала, згорнувшись у клубок, стискаючи долонями живіт.

На заході сонця продовжила шлях. Механічно, наче автомат. Кілька разів падала, вставала, йшла далі.

Ішла. Мусила йти.

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує шлях. Марш аж до цілковитого вичерпання, що настає значно раніше за світанок. Відпочинок. Неглибокий сон. Голод. Холод. Відсутність магічної енергії, фіаско при вичаровуванні світла й тепла. Спрага тільки посилюється після облизування вранці роси з клинка кортика та з каміння.

Коли сонце зійшло, Цірі заснула, зігріта його теплом. Розбудила її пекуча спека. Встала, щоб іти далі.

Зомліла через неповну годину маршу. Коли опритомніла, сонце стояло в зеніті, жарило. Вона не мала сил, аби шукати тіні. Не мала сил, аби встати. Але встала.

Ішла. Не здавалася. Майже увесь наступний день. І частину ночі.

Найбільшу спеку вона знову проспала, згорнувшись у клубок під похилим, заритим у пісок каменем. Сон був неглибоким і поганим. Снилася їй вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені туманом і райдугами водоспади. Співучі струмки. Маленьке лісове джерельце із зануреними у воду папоротями. Палацові фонтани, що пахли мокрим мармуром. Порослі мохом криниці й переповнені цеберка… Краплі, що стікали по льодяних бурульках…

Вода. Холодна живильна вода, від якої зводило зуби, вода із неповторним, чудовим смаком…

Вона прокинулася, підірвалася на ноги й стала йти у напрямку, звідки прийшла. Поверталася, похитуючись і падаючи. Мусила повернутися! Ідучи, вона минула воду! Минула, не затримуючись, струмок, що дзюркотів між камінням! Як вона могла бути настільки нерозсудливою?

Опритомніла.

Спека стала меншою, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цірі відігнала марення, стримала плач. Розвернулася і продовжила йти.

Ішла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Засинала на ходу, марячи про воду. Світанок застав її, коли сиділа на кам’яній плиті й втупилася у клинок кортика й оголений зап’ясток.