Розділ «Щось більше»

— Чи усьому має бути сенс? Це Беллетейн.

— Беллетейн. — Вона відвернулася. — І що з того? Притягло нас щось до цих вогнищ, до цих радісних людей. Ми мали намір танцювати, шаліти, трохи запаморочитися і скористатися зі свободи звичаїв, що панує тут щороку і нерозривно пов’язана із повтором свята циклу природи. І прошу — ми зустрічаємося через... Скільки минуло від... Рік?

— Рік, два місяці й вісімнадцять днів.

— Ти мене зворушуєш. Навмисно?

— Навмисно. Йен...

— Ґеральте, — урвала вона його, відсовуючись раптом, піднімаючи голову. — Будемо чесні. Я не хочу.

Він кивнув на знак, що справа йому досить ясна.

Йеннефер відкинула плащ на плече. Під плащем вона мала тонку білу сорочку й чорну спідницю, стягнену паском зі срібних ланок.

— Я не хочу, — повторила вона, — починати знову. А думка про те, щоб зробити із тобою те... що я мала намір зробити із тим блондинчиком... За тими самими правилами... Ця думка, Ґеральте, видається мені якоюсь неправильною. Вона ображає і тебе, й мене. Розумієш?

Він знову кивнув. Вона подивилася на нього з-під опущених вій.

— Ти не йдеш?

— Ні.

Вона мовчала хвильку, неспокійно ворухнула плечима.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ну, то ходімо, сядемо десь, подалі від цього шуму, порозмовляємо хвильку. Бо, бач, я радію цій зустрічі. Справді. Посидимо ж хвильку разом. Добре?

— Добре, Йен.

Вони відійшли в темряву, далі на вересові поля, до чорної стіни лісу, оминаючи сплетені в обіймах пари. Аби знайти місце тільки для себе, мали відійти дуже далеко. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким, наче кипарис.

Чародійка розстебнула фібулу плаща, труснула ним, розіслала на землі. Ґеральт сів поруч. Дуже хотів її обійняти, але наперекір собі самому цього не зробив. Йеннефер поправила глибоко розстібнуту сорочку, подивилася на нього проникливо, зітхнула й обняла його. Він міг на це сподіватися. Щоб читати думки, їй доводилося напружуватися, але наміри вона зчитувала рефлекторно.

Вони мовчали.