Розділ «Щось більше»

— Так, пане?

— У моїй скриньці... Флакон... Зеленим сургучем залитий. Здери печатку і дай мені... У якійсь чарці. Чарку добре помий, флаконів нехай ніхто не торкається... Якщо життя вам миле... Швидко, Йурґо. Зараза, як же той віз трясе... Флакон, Йурґо...

— Вже... Пийте.

— Дякую... Тепер пильнуй. Зараз я буду спати. Буду кидатися і марити, потім лежатиму, наче неживий. То нічого, не бійся...

— Лежіть, пане, бо рани відкриються і вийде з вас кров.

Він звалився на шкіри, голова його перекочувалася з боку на бік, він відчував, як купець накриває його кожухом і попоною, що смердить кінським потом. Віз трясся, кожен струс жахливим болем віддавався в стегні та нозі. Ґеральт стис зуби. Над собою бачив міріади зірок. Так близько, що видавалося — досить руку простягнути. Відразу над головою, відразу над верхівками дерев.

Ідучи, він обирав шлях так, аби триматися подалі від світла, від сяяння вогнищ, аби завжди перебувати в зоні миготливих тіней. Це було непросто — стоси ялинкових гілок палали навкруги, били в небо червоною загравою, затканою блиском іскор, означували темряву світлими прапорцями диму, тріскали, вибухали блиском між фігурами, що танцювали навколо.

Ґеральт затримався, аби пропустити хоровод, що котився у його бік, — розшалілий, блокуючий шлях, крикливий і дикий. Хтось шарпнув його за плече, намагаючись запхати в долоню дерев’яний, мокрий від піни жбаник. Він відмовився, легко, але рішуче відсунув від себе чоловіка, який хитався, бризкав навколо пивом із барильця, що тримав під пахвою. Не хотів пити.

Не такої ночі, як ця.

Неподалік, на помості з березових стовбурів, що підносився над величезним вогнищем, світловолосий Травневий Король у вінку й полотняних штанях цілував руду Травневу Королеву[46], обмацуючи її перси крізь тонку, мокру від поту сорочку. Монарх був хмільний, хилитався, утримував рівновагу, обіймаючи плечі Королеви, притискаючись до них рукою, в якій міцно тримав кухоль пива. Королева, також не зовсім твереза, у вінку, зсунутому на очі, обіймала Короля за шию і перебирала ногами. Натовп танцював під підмостками, співав, верещав, тряс жердинами, обмотаними гірляндами зелені та квітів.

— Беллетейн! — крикнула просто у вухо Ґеральту молода невисока дівчина.

Потягши його за рукав, змусила закрутитися серед хороводів, що його оточили. Затанцювала поряд, фуркотячи спідницею і віючи волоссям, повним квітів. Він дозволив, аби вона закрутила його в танці, обертався, уміло поступаючись дорогою іншим парам.

— Беллетейн! Травнева Ніч!

Поряд із ними — шарпанина і писк, нервовий сміх наступної дівчини, яка удавала боротьбу й опір, коли хлопець ніс її у темряву, за межі світла. Хоровод, покрикуючи, згорнувся змією між палаючими багаттями. Хтось спіткнувся, упав, рвучи ланцюг рук, ділячи вервечку на менші групки.

Дівчина, дивлячись на Ґеральта з-під листя, що прикрашало її чоло, наблизилася, притулилася різко, обнімаючи, важко дихаючи. Він схопив її брутальніше, аніж хотів, відчував крізь тонкий льон, під долонями, притиснутими до її спини, гарячу вологість її тіла. Вона підняла голову. Очі її були прикриті, зуби блищали з-під трохи задертої, скривленої верхньої губи. Пахло від неї потом, лепехою, димом і бажанням.

«Чому ні, — подумав він, мнучи долонею її платтячко й спину, тішачись мокрим паруючим теплом під пальцями. Дівчина була не його типу — була занадто малою, занадто пухкенькою, — він відчував під долонею місце, де затісний пояс суконьки врізався у тіло, ділив спину на дві виразно відчутні округлості — у тому місці, де відчувати їх не повинно б. — Чому ні, — подумав він, — адже в таку ніч... Це не має значення».

Беллетейн... Вогні аж до горизонту. Беллетейн. Травнева Ніч.

Найближче багаття із тріском пожерло кинуті в нього розчепірені ялинкові лаписька, плюнуло золотим сяйвом, світлом, що заливало усе. Дівчина розплющила очі, дивлячись угору, на його обличчя. Він почув, як вона голосно втягує повітря, відчув, як напружується, як різко впирається долонями йому в груди. Одразу ж відпустив її. Вона завагалася. Відхиляючи тулуб на довжину легко розпрямлених рук, не відривала стегон від його стегна. Опустила голову, потім відняла долоні, відсунулася, дивлячись убік.

Хвильку вони стояли нерухомо, поки хоровод не повернувся і не ринув на них знову, не завертів ними, не розкидав. Дівчина швидко розвернулася, утекла, незграбно намагаючись долучитися до танцюристів. Оглянулася. Лише раз.

Беллетейн...