Розділ «Меч призначення»

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи в мене над вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду княгинею. Буду...

— Ну? Чим?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово. — Він підняв голову. — Що сталося, Бренн?

Дріада зупинилася, знизала плечима, подивилася у небо.

— Я заморилася, — сказала м’яко. — І ти, напевне, заморився, несучи її, Ґвинблейдде. Тут станемо. Уже темно.

III

— Цірі?

— М-м? — хлюпнула носом дівчинка, шелестячи галуззям, на якому лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Зараз тепло. Вчора... Учора я страшненько змерзла, ой-йой.

— Диво, — одізвалася Бренн, розпускаючи ремені довгих м’яких чобіт. — Така малесенька, а пройшла такий шмат лісу. І через чати пройшла, через твань, через гущину. Міцна, здорова й сильна. Вона й насправді згодиться... Згодиться нам.

Ґеральт швидко кинув оком на дріаду, на її блискучі в напівмороці очі. Бренн сперлася спиною на дерево, зняла пов’язку, розпустила рухом голови волосся.

— Вона увійшла до Брокілону, — буркнула, випереджуючи коментар. — Вона наша, Ґвинблейдде. Ми йдемо до Дуен Канела.

— Пані Ейтне вирішить, — сказав він уїдливо. Але знав, що Бренн має рацію.

«Шкода, — подумав він, дивлячись на дівчинку, яка крутилася на зеленій постелі. — Такий рішучий гномик. Де я її вже бачив? Не важливо. Але шкода. Світ такий великий і такий чарівний. А її світом уже буде Брокілон, до кінця її днів. І, може, небагатьох днів. Може, тільки до того дня, коли вона впаде в папороть, під крики й свист стріл, воюючи в цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, хто має програти. Має. Раніше чи пізніше».

— Цірі?

— Га?