Розділ «Меч призначення»

— Спи, — позіхнув він так, що аж щелепа затріщала. — Спи, Цірі.

— Розкажи мені казку.

— Що?

— Казку мені розкажи, — пхикнула вона. — Що я, без казки маю спати? Е-е, чого б то?

— Не знаю я, холера, жодної казки. Спи.

— Не бреши. Бо знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі казок не розповідав? З чого ти смієшся?

— Ні з чого. Пригадав собі дещо.

— Ага! Бачиш. Ну, то розповідай.

— Що?

— Казку.

Він засміявся знову, закинув руки за голову, дивлячись на зорі, що підморгували з-за гілок над їх головами.

— Був собі якось... кіт, — почав він. — Такий звичайний, смугастий мишолов. І одного разу той кіт пішов собі, сам-один, у далекий шлях до страшного темного лісу. Він ішов... Ішов... Ішов...

— Навіть не думай, — пробурмотіла Цірі, притуляючись до нього. — Я не засну, доки він не дійде.

— Тихо, шмаркулю. Так... Він ішов, ішов, аж зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула й лягла поряд із відьмаком з другого боку, теж злегка притулилася.

— Ну, — Цірі шморгнула. — Розповідай, що було далі.

— Подивився лис на кота. Хто ти? — питає. Я кіт, — відповів кіт. Ха, — сказав лис, — а не боїшся, коте, лазити сам по лісі? А як стане король їхати на лови, то що? Із псами, загоничами, на конях? Кажу тобі, коте, — каже лис, — полювання — це страшезна біда для таких, як ти і я. Ти маєш хутро, я маю хутро, ловці ніколи не дарують таким, як ми, бо ловці мають наречених і коханок, а в тих лапи мерзнуть і шия, от і роблять із нас коміри та муфточки для тих дівок, щоб носили вони їх.

— Що воно — муфточки? — запитала Цірі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрити, маю я на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість хитрощів, ото такий я умілий. А ти, коте, скільки маєш хитрощів для ловців?

— Ох, яка ладна казка, — сказала Цірі, притуляючись до відьмака ще сильніше. — Розповідай, що там кіт?