Розділ «Меч призначення»

— Брешеш, княжно. При твоїй статурі ти найбільше на кота могла б сісти. Та й те — на лагідного.

— То Марек їхав. Зброєносець рицаря Войміра. А в лісі кінь спіткнувся і зламав ногу. І ми загубилися.

— Ти ж казала, що із тобою такого не буває.

— То він заблукав, не я. Була імла. І ми погубилися.

«Ви погубилися, — подумав Ґеральт. — Бідний зброєносець лицаря Войміра, який мав нещастя натрапити Бренн і її товаришок. Щеня, не пізнавши, напевне, що таке жінка, допомагає утекти зеленоокій шмаркулі, бо наслухалося лицарських оповідок про дівчат, яких змушують до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб умерти від стріли несправжньої дріади, яка не знає ще, напевне, що таке чоловік. Але вже вміє вбивати».

— Я питав, ти завіялася з замку Настроґ до шлюбу чи після?

— Утекла, та й годі, що тобі до того? — забурчала вона. — Бабця сказала, що я маю туди їхати, познайомитися із ним. Із тим Кістріном. Тільки познайомитися. А той його батько, той король-товстун...

— Ервил.

— ...відразу: шлюб та шлюб. А я його не хочу. Того Кістріна. Бабця сказала...

— Що він, такий гидкий, той княжич Кістрін?

— Не хочу його, — гордовито заявила Цірі, шморгнувши носом, у якому аж трубило. — Він товстий, дурнуватий, і в нього бридко тхне з рота. Перед тим як я туди поїхала, мені показали парсунку, а на парсунці він товстим не був. Не хочу я такого чоловіка. Я взагалі чоловіка не хочу.

— Цірі, — сказав відьмак нерішуче. — Кістрін ще дитя, як і ти. За пару років з нього може вийти й цілком пристойний юнак.

— То нехай мені пришлють іншу парсуну, за пару років — пирхнула вона. — І йому також. Бо сказав мені, що на парсуні, яку йому показали, я була куди красивіше. І признався, що кохає Альвіну, придворну даму, й хоче бути її лицарем. Бачиш? Він мене не хоче, і я його не хочу. Навіщо той шлюб?

— Цірі, — буркнув відьмак. — Він княжич, а ти — княжна. Княжичі й княжни саме так й одружуються, не інакше. Такий звичай.

— Говориш як усі. Вважаєш, що коли я мала, то мені можна набрехати.

— Я не брешу.

— Брешеш.

Ґеральт замовк. Бренн, яка йшла попереду, аж обернулася, напевне здивована тишею. Стенувши плечима, пішла далі.

— Куди ми йдемо? — похмуро відізвалася Цірі. — Я хочу знати!

Ґеральт мовчав.