Розділ «Трохи жертовності»

— Думаю, що ти дурень. Йеннефер колись казала, що припливи викликає місяць.

Любисток зареготав.

— Що за холерна дурня! Що має місяць до моря? На місяць тільки собаки виють. Підманула тебе, Ґеральте, та твоя брехуха, пожартувала з тебе. І, як я знаю, не вперше.

Відьмак не прокоментував. Дивився на лискуче від вологи каміння в розщілинах, відкритих відпливом. У них досі плескалася і пінилася вода, але здавалося, що пройти зуміють.

— Ну, то до справи, — сказав він, встаючи, поправив меча за спиною. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі наполягаєш, щоб іти зі мною?

— Так. Теми для балад — то не шишки, їх під ялинками не знайдеш. Крім того, у Лялечки завтра день народження.

— Я не бачу зв’язку.

— А шкода. Серед нас, нормальних людей, панує звичай дарувати один одному презенти з нагоди народження. Купити щось — не зумію. Тож знайду їй щось на дні моря.

— Оселедця? Каракатицю?

— Дурню говориш. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь ладну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам'яті й симпатії. Я люблю Оченько, хочу її порадувати. Не розумієш? Так я і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якась потвора.

— Добре. — Відьмак зсунувся з урвища на слизьке, вкрите водоростями каміння. — Я йду попереду, щоб у разі чого тебе прикрити. Як доказ пам’яті й симпатії. Тільки пам’ятай: якщо крикну, то бери ноги в руки, і щоб не плутався мені під мечем. Ми не йдемо сюди морських коників збирати. Йдемо ми розправитися з потворою, яка мордує людей.

Вони рушили вниз, у розпадини відкритого дна, інколи йдучи по воді, що все ще плескалася у скельних ямах. Брели заглибинами, встеленими піском і фукусами. До того ж іще й дощ почався, тож скоро вони були мокрі згори донизу. Любисток щохвилини зупинявся, грібся паличкою у камінні й клубках водоростей.

— О, глянь, Ґеральте, рибка. Уся червона, хай мене диявол. А тут, оно, малий вугор. А це? Що воно? Виглядає наче величезна прозора блоха. А це... О матінко моя! Ґеральте-е-е!

Відьмак різко розвернувся, із рукою на мечі.

Був то людський череп, білий і відшліфований камінням, вклинений у скельну щілину, заповнену піском. І не тільки. Любисток, побачивши в очниці поліхету[42], затремтів і видав неприємний звук. Відьмак стенув плечима й пішов у бік відкритої хвилями кам’янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звалися Драконячими Іклами й виглядали зараз наче гори. Йшов він обережно. Дно було всіяне голотуріями, мушлями, купами фукусу. У калюжах і заглибинах погойдувалися великі медузи й вирували змії. Малі краби, кольорові, наче колібрі, утікали боком, перебираючи рухливими ногами.

Ґеральт здалеку помітив труп, що застряг між камінням. В утопленика ворушилися груди, помітні з-поміж водоростей, хоча й не мав уже, чим ворушити. Роїлися на ньому краби — ззовні та всередині. Не міг він бути у воді довше, ніж добу, але краби обібрали його так, що оглядати не мало сенсу. Відьмак мовчки змінив напрямок руху, обходячи труп стороною. Любисток нічого не помітив.

— Але ж смердить тут гниллю. — Він вилаявся, доганяючи Ґеральта, сплюнув, струсив воду з капелюшка. — Та і ллє, і холодно. Змерзну, втрачу голос, псякрев...

— Не марудься. Якщо хочеш повернутися — дорогу ти знаєш.

Одразу за основою Драконячих Ікол розтяглася пласка скельна полиця, а далі вже була глибина, вільні хвилі моря. Межа відпливу.

— Ха, Ґеральте! — Любисток озирнувся. — Та твоя потвора, здається, мала досить розуму, аби відступити у відкрите море разом із водою. А ти, напевне, думав, що вона лежатиме десь тут, черевом догори, й чекатиме, поки ти її зарубаєш?