Розділ «Трохи жертовності»

Це була урочиста вечеря. Бо вранці вони мали роз'їхатися.

Уранці кожен із них мав рушити своєю дорогою, на пошуки чогось, що вони вже мали. Але не відали, що мають, навіть про те не здогадувалися. Не здогадувалися і про те, куди приведуть їх дороги, якими мали вирушити вранці. Кожен окремо.

Коли вони об’їлися й обпилися подарованим Дроугардом пивом, попліткували й посміялися, Любисток й Ессі влаштували співочі змагання. Ґеральт, із руками під головою, лежав на лігві зі смерекових гілок і думав, що ніколи він не чув таких чудових голосів і настільки ж чарівних балад. Думав про Йеннефер. Думав також і про Ессі. Мав передчуття, що...

Наприкінці Оченько проспівала разом із Любистком славний дует Цинтії і Вертверна, чудову пісню про любов, що починалася словами: «Сльозу не одну я вже пролила...» Ґеральтові здавалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи цих двох.

Потім Оченько, яка пахла вербеною, лягла поруч із ним, втиснулася йому під руку, вкрутила голову в груди, зітхнула може, кілька разів і спокійно заснула. Відьмак заснув значно, значно пізніше.

Любисток, вдивляючись у пригасаюче вогнище, сидів іще довго, сам, тихо бренькаючи на лютні. Почалося з кількох тактів, із яких склалася доладна, спокійна мелодія. Вірш, суголосний мелодії, виникав одночасно із нею, слова розчинялися у музиці, залишалися у ній, наче комахи в прозоро-золотих брилках бурштину.

У баладі йшлося про одного відьмака й про одну поетку. Про те, як відьмак і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохали одне одного з першого погляду. Про те, яким сильним і чарівним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було в змозі знищити те кохання і розділити їх.

Любисток знав, що мало хто повірить у ту історію, яку розповідає балада, але не переймався тим. Знав, що балади не пишуться для того, щоб їм вірили, — пишуть їх, щоб вони зворушували.

Кількома роками пізніше Любисток міг змінити зміст балади, написати про те, що сталося насправді. Не став цього робити. Бо правдива історія не зворушила б нікого. Хто ж хотів би почути про те, що відьмак й Оченько більше ніколи, ані разу не бачилися? Про те, що через чотири роки Оченько померла від віспи під час епідемії, що шаліла у Визімі? Проте, як він, Любисток, виніс її на руках з-поміж трупів, що палали на вогнищах, і поховав далеко від міста, у лісі, самотню і спокійну, а разом із нею, як вона й просила, дві речі — її лютню і блакитну перлину. Перлину, із якою вона не розлучалася ніколи.

Ні, Любисток лишив першу версію балади. Але й так ніколи її не співав. Ніколи. Нікому.

Перед ранком, ще у темряві, до табора підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Любисток, тож — послухав хвильку й пішов собі.