Розділ «Трохи жертовності»

— І ти хочеш вважатися холоднокровним професіоналом? — запитала вона з дивною посмішкою. — За когось, хто мислить вістрям меча? Хочеш, я скажу тобі, який ти насправді?

— Я знаю, який я насправді.

— Ти вразливий, — сказала вона тихо. — У глибині душі, повної неспокою, мене не обдурять твоє кам’яне обличчя і холодний голос. Ти вразливий, і власне твоя вразливість наказує тобі зараз боятися, що те, проти чого ти маєш виступити із мечем у руці, може мати свої резони може, мати над тобою моральну перевагу...

— Ні, Ессі, — сказав він поволі. — Не шукай у мені тем для зворушливих балад, балад про відьмака, внутрішньо роздертого. Може, я й хотів би, щоб так було, але воно так не є. Мої моральні дилеми замість мене розв’язують кодекс і виховання. Дресура.

— Не кажи так, — обурилася вона. — Я не розумію, навіщо ти намагаєшся...

— Ессі, — урвав він її знову. — Я не хочу, аби ти мала про мене хибне уявлення. Я не мандрівний лицар.

— Холоднокровним і бездушним убивцею ти також не є.

— Ні, — погодився він спокійно. — Не є, хоча існують ті, хто думає інакше. Але не моя вразливість і переваги характеру роблять мене вищим, а лише пиха й зухвала гордість професіонала, переконаного у своїй вартості. Професіонала, в якого впаяно, що кодекс його професії і холодна рутина — куди доречніші за емоції, що вони захищають від помилок, які можна зробити, якщо заплутатися у дилемах Добра й Зла, Порядна й Хаоса. Ні, Ессі. Це не я вразливий, а ти. Зрештою, того вимагає твоя професія, вірно? Це тебе занепокоїла думка, що симпатична на перший погляд сирена, коли її образили, напала на ловців перлин з розпачливої помсти. Ти відразу шукаєш для сирени виправданнь, пом’якшувальних обставин, відмовляєшся від думки, що відьмак, оплачений князем, замордує чарівну сирену тільки за те, що вона насмілилися піддатися емоціям. А відьмак, Ессі, вільний від таких дилем. І від емоцій. Якби навіть виявилося, що то сирена, — відьмак не вб’є сирену, бо кодекс йому забороняє. Кодекс розв’язує дилему за відьмака.

Оченько глянула на нього, раптово піднявши голову.

— Будь-яку дилему? — запитала швидко.

«Вона знає про Йеннефер, — подумав він. — Вона знає про неї. Ех, Любистку, холерний ти пліткар...»

Вони дивилися одне на одного.

Що криється у твоїх василькових очах, Ессі? Допитливість? Зачарування відмінністю? Якими є темні боки твого таланту, Оченько?

— Вибачаюся, — сказала вона. — Запитання було дурнуватим. І наївним. Натякало на те, що я повірила всьому, про що ти говорив. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, які буруни на морі.

— Бачу. Знаєш, Ессі, це цікаво...

— Що цікаво?

— Я б голову віддав, щоб камінь, на якому Аґловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берега. А тепер його не видно.

— Приплив, — коротко сказала Ессі. — Скоро вода сягне аж туди, під урвище.

— Аж туди?

— Так. Вода піднімається і спадає досить потужно, десь ліктів на десять, бо тут, у тіснині й у гирлі річки, бувають так звані припливні відлуння, чи як там їх звуть моряки.