Розділ «Вічний вогонь»

— Без гарантій, — сказав половинчик із надією у голосі.

— Мої симпатії до тебе, Бібервельдте, — затхнув банкір, — закінчуються десь близько трьох тисяч крон. Цього разу я взяв від тебе письмове зобов'язання, що в разі невиплати — млин мій.

— Який млин?

— Млин твого тестя, Арно Гардботтома, у Гречаній луці.

— Я додому не повернуся, — заявив Дейнті понуро, але рішуче. — Наймуся на якийсь корабель і стану піратом.

Вімме Вівальді почухав вухо й глянув на нього з підозрою.

— Е-е-е, — сказав. — Ти вже давно розплатився і роздер те зобов’язання. Ти все виплатив. Не дивно, з твоїми-то прибутками...

— Прибутками?

— А, вірно, я ж забув, — пробурмотів ґном. — Я ж мав нічому не дивуватися. Ти круто піднявся на кошенілі, Бібервельдте. Бо, бач, у Повіссі дійшло до перевороту...

— Це я вже знаю, — урвав половинчик. — Індиго здешевшало, а кошеніль подорожчала. А я заробив. Це правда, Вімме?

— Правда. Маєш у мене на депозиті шість тисяч триста сорок шість крон і вісімдесят копперів. Нетто, після вирахування моїх комісійних і податку.

— Ти заплатив за мене податок?

— А як інакше? — здивувався Вівальді. — Адже годину тому ти був тут і наказав сплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуші. Щось близько півтори тисяч, бо був урахований, зрозуміло, і продаж коней.

Двері відчинилися з гуркотом, і до кабінету увірвалося щось у брудній шапці.

— Дві крони тридцять! — заверещало. — Купець Газельквіст!

— Не продавати! — крикнув Дейнті. — Чекаємо кращої ціни! Гайда, обидва назад на біржу!

Обидва гноми підхопили кинуті їм Гномом мідяки й зникли.

— Та-ак... На чому я там зупинився? — задумався Вівальді, граючись величезним, дивно огранованим кристалом аметисту, що використовувався для притискання паперу. — Ага, на кошенілі, купленій за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, потрібен був тобі для закупівлі великого вантажу мімозової кори. Купив ти її багацько, але досить дешево, по тридцять п’ять копперів за фунт, у занґвебарського фактора, отого Трюфеля чи Сморчка. Галера увійшла до порту вчора. Й тоді все почалося.

— Уявляю собі, — простогнав Дейнті.

— Для чого комусь потрібна кора мімози? — не витримав Любисток.