Розділ «Вічний вогонь»

— Палицю, кажеш? Знайдеться. Але, Дейнті, я б хотів одне знати, бо мене воно пригнічує. Я мав не ставити запитань, тож і не питаю, але здогадаюся, а ти підтвердь або запереч, добре?

— Здогадуйся.

— Той згірклий жир, та олія, віск і миски, та холерна мотузка, то була ж тактична хитрість, вірно? Ти ж хотів відвернути увагу конкурентів від кошенілі та мімози? Викликати безладдя на ринку? Так, Дейнті?

Двері різко відчинилися, й у кабінет забігло щось без шапки.

— Турлука передає, що все готове! — заверещало тоненько. — Питає — чи наливати?

— Наливати! — гримав половинчик. — Зараз же наливати!

— Рудою бородою Рундуріна клянуся! — завив Вімме Вівальді, щойно за гномом зачинилися двері. — Я нічого не розумію! Що тут діється? Що наливати? У що наливати?

— Поняття не маю, — визнав Дейнті. — Але справи, Вімме, повинні крутитися.

IV

Важко проштовхуючись крізь натовп, Ґеральт вийшов просто до прилавка, обвішаного мідними каструлями, казанками й пательнями, що червоно виблискували в променях вечірнього сонця. За прилавком стояв рудобородий Гном в оливковому каптурі й важезних чоботах з тюленячої шкіри. На обличчі Гнома вимальовувалося явне знеохочення — говорячи по-простому, виглядав він так, наче за мить збирався заплювати клієнтку, яка гарбалася у товарі. Клієнтка трусила бюстом та золотими кучериками й била в Гнома безперестанним потоком слів, позбавлених ладу й складу.

Клієнткою виявилася ніхто інша, як Веспуля, відома Ґеральтові як метальниця усього, що під руку трапиться. Не чекаючи, аж поки вона його впізнає, він швиденько пірнув у натовп.

Західний Базар пульсував життям, шлях через це збіговисько нагадував продирання крізь кущі глоду. Раз у раз щось чіплялося до рукавів та штанин — чи то діти, які загубилися від мам, коли ті відтягували батьків від наметів із продажем на розлив, чи то філери з кордегардії, чи то потайні продавці шапок-невидимок, афродизіаків і непристойних сцен, вирізьблених у кедровому дереві. Ґеральт перестав посміхатися і лаявся, даючи волю ліктям.

Почув звук лютні й відомий йому перлистий сміх. Звуки лунали з боку казково барвистої ятки, оздобленої написом: «Тута чуди, амулети і принади для риби».

— Чи хтось казав уже пані, яка пані чарівна? — гукав Любисток, сидячи на прилавку й весело махаючи ногами. — Ні? Бути того не може! Це місто сліпців, воістину місто сліпців. Тож далі, добрі люди! Хто хоче послухати баладу про кохання? Хто хоче розчулитися і збагатитися духовно, той нехай кине в капелюх монету. Із чим, із чим ти пхаєшся сюди, засранцю? Мідь тримай для жебраків, не ображай тут міддю артиста. Я тебе, може, й вибачу, але мистецтво — ніколи!

— Любистку, — сказав Ґеральт, підходячи. — Здається, ми розділилися, аби шукати допплера. А ти тут концерти влаштовуєш. І не соромно тобі співати по ярмарках, наче старцівству?

— Соромно? — здивувався бард. — Важливо, що і як співати, а не де співати. Крім того, я голодний, а власник лавки обіцяв мені обід. Що ж до допплера, то шукайте його собі самі. Я не створений для гоните, бійок і самосудів. Я — поет.

— Краще б тобі не привертати уваги, поете. Тут є твоя наречена, можуть бути неприємності.

— Наречена? — Любисток нервово закліпав. — Про кого йдеться? Маю їх кілька.

Веспуля, тримаючи в долоні мідну пательню, продиралася крізь натовп слухачів із напором атакуючого тура. Любисток підхопився з прилавка й кинувся навтьоки, справно перескакуючи корзини з овочами. Веспуля розвернулася у бік відьмака, граючи ніздрями. Ґеральт відсахнувся, відчуваючи спиною твердий опір стіни ятки.

— Ґеральте! — крикнув Дейнті Бібервельдт, вискакуючи з натовпу й відштовхуючи Веспулю. — Швидко, швидко! Я бачив його! Он, отам, втікає!