Розділ «Вічний вогонь»

Дейнті мовчав, насупившись.

— Хитро, Бібервельдте, нема мови, — продовжував Ондатр. — І нікому ані слова, навіть приятелям. Якби щось ти мені сказав, може, ми б усі заробили, навіть факторію можна було б спільну створити. Але ти захотів сам, тишком-нишком. Твоя воля, але й на мене тепер не розраховуй. Вічним Вогнем клянуся, що правдою є те, що кожен половинчик — самолюбиве дрантя і гівно собаче. Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на вексель не давав, а тобі? Аж бігом. Бо ж ви єдина банда, ви, нелюдські, проклятущі половинчики й Гноми. Хай вас холера!

Ондатр сплюнув, розвернувся на п’ятах і відійшов. Дейнті, замислений, чухав голову, аж чуприна тріщала.

— Щось мені здається, хлопці, — сказав. — Я вже знаю, що нам треба зробити. Йдемо до банку. Якщо хтось і може в усьому тому розібратися, то тим хтосем, власне, і є мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.

III

— Інакше я уявляв собі банк, — прошепотів Любисток, розглядаючи приміщення. — Де вони тримають тут гроші, Ґеральте?

— Грець його знає, — відповів тихо відьмак, закриваючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?

— Гівно там. Я роздивився. Тут немає підвалу.

— Тоді, напевне, на горищі.

— Прошу до кабінету, панове, — сказав Вімме Вівальді.

Молоді люди й Гноми невизначеного віку, які сиділи за довгими столами, були зайняті, вкриваючи аркуші пергаменту рядами циферок та літерок. Усі без винятку горбилися і мали трохи висолоплені язики. Робота, як оцінив відьмак, була диявольськи монотонною, але, здавалося, поглинала присутніх повністю. У кутку, на низькому табуреті, сидів дідусь, схожий на жебрака, який гострив пера. Робив то нешвидко.

Банкір старанно причинив двері кабінету, пригладив довгу, білу, виплекану бороду, тут і там поплямовану чорнилами, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледь сходився на чималому череві.

— Знаєте, пане Любистку, — сказав він, сідаючи за величезний, червоного дерева стіл, завалений пергаментами. — Я вас уявляв собі зовсім інакше. Але знаю ваші пісеньки, знаю, чув. Про королеву Банду, яка втопилася у річці Дуппі, бо ніхто її не хотів[31]. Про зимородка, що пірнув у відхоже місце...

— Це не моє. — Любисток аж почервонів від люті. — Я ніколи не писав чогось подібного!

— А. Тоді вибачаюся.

— Може б, ми перейшли до справи? — втрутився Дейнті. — Час підганяє, а ви про дурню. Я з серйозними проблемами, Вімме.

— Я цього боявся, — покивав Гном. — Якщо пам’ятаєш, я застерігав тебе, Бібервельдте. Говорив тобі три дні тому: не вкладай гроші в той згірклий риб’ячий жир. Що з того, що дешевий, номінальна ціна не важлива, важливим є ступінь зиску після перепродажу. Так само й та рожева олія, і той віск, і ті глиняні миски. Що тобі в голову стрелило, Дейнті, щоби купувати те гівно, та ще й — за живі гроші, замість того аби розумно платити акредитивом чи векселем[32]? Говорив я тобі, кошти складування у Новіграді диявольськи високі, за два тижні вони тричі перевищать вартість того товару. А ти...

— Ну, — тихенько простогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?

— А ти на те, що ніяких проблем, що продаси все протягом двадцяти чотирьох годин. І тепер приходиш і заявляєш, що ти в скруті, при цьому усміхаючись дурнувато й жалісно. Не йде, вірно? А витрати ростуть, га? От, зле, зле. Як я маю тебе з того витягти, Дейнті? Якби ти хоча б застрахував той хлам, я б одразу послав когось із канцеляристів, щоби той тихцем підпалив склад. Ні, любчику, єдине, що можна зробити, — це підійти до справи філософськи чи сказати собі: «Та срав я на те». Це — торгівля, раз отримуєш, раз втрачаєш. Та й що то за гроші, той жир, віск та олія. Сміху варте. Ми говоримо про більш серйозні справи. Скажи мені, чи маю я вже продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п’яти й п’яти шостих.

— Га?