Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Прикро мені, що це через мене, але так уже водиться: чим більша пригода, тим менше їжі.

— Ні щоб прямо сказати: не суши лоба, коли маєш дзьоба! А цей вредний Вусач спершу випитав, хто що любить, роздражнив апетит, а сам шасть у кущі! А ти сиди тут…

Повзик так розізлився, що аж задихнувся і урвав на півфразі.

— Інакше й бути не могло, — під плюскіт хвильок лагідно мовив Овальний. — Якби спочатку шаснув у кущі, то потім…

— Потім, перед тим! Яке це має значення? Я голодний!

— То потім, — терпляче повторив Овальний, — він не зміг би довідатись від нас, хто що любить.

— Хіба що з-за кущів, — пролунав оксамитовий баритон, і з-поміж дерев вийшов Коот, несучи на спині якусь велику річ.

Ніхто йому не відповів, бо той, що сидів на горобині, був розлючений, а той, що лежав у воді, присоромлений.

Йонатан скинув торбу, випростав лапи й заходився тут-таки над водою біля горобини складати різне паліччя. А що і Крилатий, і Овальний мовчали, то він упівголоса підспівував собі під вусом:

Лісом-бором іде кіт,

Голод підтягнув живіт.

— Нехай собі кіт іде з підтягнутим животом, як має охоту, — сам до себе тихенько цвірінькнув Ерик, — а з мене досить голодних пригод, на світанку дам звідси дьору.

Хліба, солі не шкодуйте,

Мандрівника почастуйте.

Хоч нещасний вигляд має,

Господарів не минає.

Спів Коота зачепив Повзика за живе. «Як уже хтось і має співати, то тільки птахи», — подумав він і зухвало засвистів:

Ой дана, моя дана,

Перебуду лиш до рана.

Внизу блиснула іскорка, яка за мить переросла в пломінчик, а пломінчик уже перетворився на полум’я, точніше, на два полум’я, бо плесо затоки віддзеркалювало вогнище, що його розпалив на березі Коот із сухих гілочок.