Розділ «Мед поетів»

Коли дружина Гіллінга вийшла з дверей, Галар звалив величезну каменюку їй на голову, і велетка впала ниць із проломленим черепом.

— Гарна робота, — сказав Ф’ялар. — Ці жахливі звуки страх як набридли.

Гноми зіштовхнули бездиханне тіло велетки зі скелі в море. Пальці сірих хвиль поволокли її з собою, тож Гіллінг і його дружина возз’єднались після смерті.

Гноми стенули плечима і вирішили, що вони дуже розумні у своїй фортеці біля моря.

Щовечора вони пили мед поезії й читали один одному величні, прекрасні вірші. Брати склали чудові саги про смерть Гіллінга і його дружини, які декламували на даху своєї фортеці; зрештою, вони щоночі засинали, наче вбиті, й прокидалися там, де сіли чи впали попередньої ночі.

Одного дня вони прокинулись, як завжди, але не у себе в фортеці.

Вони лежали зв’язаними на дні свого човна, який скеровував у хвилі невідомий їм велетень. Над чорним морем нависало темне небо, встелене грозовими хмарами. Хвилі були високі й важкі, морська вода хлюпала за борт човна, заливаючи гномів.

— Хто ти такий? — запитали вони.

— Я Суттунг, — відповів велетень. — Я чув, як ви хвалилися вітру, хвилям і всьому світу, що вбили моїх батька і матір.

— А-а… — протягнув Галар. — То ти через це нас зв’язав?

— Через це, — підтвердив Суттунг.

— Мабуть, ти везеш нас до якогось пишного місця, — з надією мовив Ф’ялар, — де розв’яжеш, і ми будемо їсти, пити й веселитись і станемо найкращими друзями на світі.

— Я так не думаю, — відказав Суттунг.

Був відплив. З води стриміли камені. Це були ті самі камені, на яких під час припливу натрапив човен гномів і через які потонув Гіллінг. Суттунг по черзі взяв гномів, підняв із дна човна і посадив на камені.

— Коли буде приплив, ці камені поглине море, — сказав Ф’ялар.

— Але наші руки зв’язані за спиною. Ми не зможемо пливти. Якщо ти залишиш нас тут, ми безумовно потонемо.

— Саме так і має бути, — відповів Суттунг, а тоді вперше за весь час усміхнувся. — І коли ви будете тонути, я сидітиму тут, у вашому човні, й дивитимусь, як вас обох забирає море. Потім я повернусь додому в Йотунхейм і розкажу своєму братові Баугі та своїй доньці Гуннльод, як ви померли, і ми будемо задоволені тим, що як слід помстилися за моїх батька та матір.

Вода почала підніматись. Спочатку залила гномам ноги, потім дісталася до пупа. Згодом бороди гномів плавали у піні, а в їхніх очах з’явилась паніка.

— Просимо пощади! — закричали вони.

— Тієї пощади, що ви дали моїм батькові з матір’ю?