Розділ «Мед поетів»

— Квасір, — сказали вони. — Востаннє його бачили з вами.

— Так, — підтвердили гноми. — Він прийшов разом із нами, але коли збагнув, що ми всього лиш гноми, дурні й нетямущі, подавився власними знаннями. Ми навіть не встигли поставити йому запитання.

— Ви хочете сказати, що він помер?

— Так, — відповіли Ф’ялар та Галар і віддали богам безкровне тіло Квасіра, яке треба було повернути в Асґард для похорону і для того, щоб бог (адже боги не такі, як всі, і смерть для них не завжди є остаточною) колись мав змогу повернутися.

Ось так мед мудрості та поезії став власністю гномів, і якщо хтось бажав його скуштувати, то мусів просити їх про це. Але Галар і Ф’ялар давали мед лише тим, хто їм подобався, а подобалися братам лише вони самі.

Проте декому гноми заборгували. Наприклад, велетню Гіллінгу та його дружині. Гноми запросили їх до своєї фортеці, й одного зимового дня подружжя завітало в гості.

— Гайда поплаваємо на човні, — запропонували гноми Гіллінгу.

Від ваги велетня човен просів, і гноми скерували його на каміння, яке ховалось під водою. Раніше їхній човен завжди спокійно пропливав над камінням. Але не цього разу. Суденце врізалося в каміння і накренилось, викинувши велетня в море.

— Пливи до човна, — гукнули брати Гіллінгу.

— Я не вмію плавати, — відповів він, і це були останні слова велетня, бо хвиля наповнила його відкритий рот солоною водою, голова вдарилась об каміння, і вже за мить він щез з очей.

Ф’ялар і Галар вирівняли човен і повеслували додому. Там на них чекала дружина Гіллінга.

— Де мій чоловік? — запитала вона.

— Чоловік? — перепитав Галар. — А, так, він помер.

— Потонув, — додав Ф’ялар послужливо.

Почувши це, дружина велетня заголосила й зайшлася плачем, і кожен зойк наче виривався у неї з самісінької душі. Вона кликала свого мертвого чоловіка і присягалася, що любитиме його до скону, вона ридала, стогнала і хлипала.

— Годі! — крикнув Галар. — Твої ридання й стогін болісні для моїх вух. Вони занадто голосні. Певно, тому, що ти велетка.

Але дружина велетня тільки заридала ще сильніше.

— Послухай, — сказав Ф’ялар. — Тобі стане легше, якщо ми покажемо, де помер твій чоловік?

Вона шморгнула носом і кивнула, але продовжувала плакати, стогнати і тужити за своїм чоловіком, який вже ніколи до неї не повернеться.

— Стань-но он там, і ти зможеш побачити це місце, — звелів Ф’ялар, показуючи їй, де саме стати: вона мала вийти через великі двері й зупинитись під стіною фортеці. Потім він кивнув своєму братові, й той поспішив сходами на верх стіни.