Розділ «У ДОМІ ЛИШЕ НЕГІДНИКИ»

— Гадаю, чудовисько скинуло мене в цей підвал, я тільки щойно опам’ятався. Конане, я підозрював, що Набонідус — більш ніж людина, тепер же я знаю напевно: він перевертень! Удень він носить людську личину, а вночі стає тим, ким насправді є!

— Певне, ти маєш рацію, — згодився Конан. — Усім відомо, що деякі люди можуть перетворюватися на вовків, коли схочуть. Тільки навіщо йому було вбивати слугу і пса?

— Хто зрозуміє діяння демона? — відповів Муріло: — Нам би забратися звідси, поки цілі та здорові: людської зброї перевертень не боїться. А як ти сюди потрапив?

— Я не мав сумніву, що сад стережуть, тому проліз стічною канавою — вона поєднана з цим підземеллям.

— Так чого ми чекаємо? Тікаймо тим же шляхом! — вигукнув Муріло. — Якщо виберемося з цієї зміїної нори, з королівськими стражниками якось упораємось — і геть із міста! Веди, Конане!

— Мені шкода, — буркнув Конан. — Нічого з цього не вийде. Шлях назад відрізано. Коли я заліз у тунель, зверху звалилися залізні ґрати, якби я не відкотився вчасно, вони прокололи б мене своїми гострими кінцями, як черв’яка. Я спробував їх підняти — навіть слон із ними не впорався б. А відстань між прутами така, що ніхто, більший за кролика, крізь ґрати не прослизне.

Муріло вилаявся спересердя. Слід було чекати, що Набонідус передбачить пастку при вході, навіть такому. Конан був би вже мертвий, якби мав не таку швидку реакцію.

— Нічого не поробиш, — сказав Муріло, витираючи з лоба холодний піт. — Доведеться шукати інший вихід. Усі вони, напевно, теж обладнані пастками, але нам вибирати не можна.

Варвар щось пробурчав на знак згоди. Вони рушили навпомацки коридором. Раптом Муріло пригадав:

— Слухай, а як ти пізнав мене в такій темряві?

— Коли ти приходив до мене в камеру, я вдосталь нанюхався пахощів, якими ти поливаєш свої кучері, — усміхнувся Конан. — Саме ці пахощі я й відчув, коли збирався випустити з тебе кишки.

Муріло підніс пасмо свого волосся до носа і здивувався звіриному нюху варвара — сам він майже не відчував їхнього пряного запаху.

Вони рушили далі. Рука Муріло випадково торкнулася піхов, і юнак знову вилаявся — вони були порожні. Попереду з’явилася тоненька смужка світла. Коридор робив різкий поворот, вони тихенько підкралися й разом висунулися з-за рогу. Муріло, напівлежачи на Конані, відчув, як напружилося раптом його тіло: за поворотом лежало на підлозі напівголе тіло людини, освітлене язиками полум’я, що виривалися з широкої срібної чаші, яка стирчала із стіни. Контури фігури лежачої людини здалися йому дивно знайомими… Неймовірна підозра зародилась у мозку Муріло.

Жестом запропонувавши кімерійцю йти слідом за ним, він підбіг до нерухомого тіла, нахилився, долаючи огиду, схопив його за плечі й перевернув на спину.

Крик жаху вихопився з вуст юного аристократа. Конан, який стояв поряд, охнув із подиву.

— Набонідус! Червоний Жрець! — видихнув Муріло. — Але хто… як…

Людина, що лежала на підлозі, здригнулась і застогнала. Швидше за блискавку кинувся до нього Конан, націливши в серце кинджалом…

Муріло в останню мить устиг затримати руку варвара.

— Стривай! Не вбивай його поки!

— Чому ні? — здивувався кімерієць. — Бачиш, він скинув вовчу шкуру й спить. Ти що ж, хочеш, аби він прокинувся й розірвав нас на шматки?