Розділ «ЯСНО-ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ»

Конан дивився на те, що відбувалося, як зачарований, але, почувши за спиною якийсь шерех, миттєво обернувся, здійнявши над головою меч, — і застиг, розкривши від здивування рота.

Недавній безпорадний полонений рослини підіймався з підлоги, уважно дивлячись на Конана. Його очі, що палали гарячковим вогнем на виснаженому обличчі, вже не були тупими й безтямними, з лиця зникав вираз безумства. Голова цієї людини — а в тому, що це людина, сумнівів більше не залишалося — була вузькою, проте правильної форми, високий лоб свідчив про неабиякий розум, тонкі риси обличчя, струнка постать, маленькі кисті рук і вузькі стопи ніг вказували на його аристократичне походження.

Перші ж його слова, вимовлені котхійською мовою, невимовно вразили Конана:

— Який тепер рік?

— Сьогодні десятий день місяця Юлук, року Газелі, — відповів розгублено кімерієць.

— О Іштар! — вигукнув незнайомець. — Десять років!

Він провів рукою по чолу і потрусив головою, немов намагався позбавитися прилиплої до неї павутини.

— Усе як у тумані… Що ж, після стількох років абсолютної пустки важко чекати, що мозок негайно включиться в роботу. Скажи мені, хто ти?

— Я Конан, уродженець Кімерії, тепер — король Аквилонії.

Незнайомець явно здивувався.

— Он як? А куди подівся Нумедідес?

— Я задушив його просто на трбні тієї ночі, коли захопив палац.

Нотка наївної гордості в голосі кімерійця викликала усмішку на губах незнайомця.

— Пробачте мені, Ваша Величносте. Я маю перш за все подякувати вам за послугу, яку ви мені надали. Я відчуваю себе зараз як людина, що зненацька прокинулася від жахливого сну, більш глибокого, ніж сама смерть, але розумію, що зобов’язаний вам свободою. Проте, скажіть мені, чому ви перерубали стовбур лози Ятга замість того, щоб вирвати з корінням?

— Я давно засвоїв, що не слід чіпати руками те, чого не розумієш, — відповів Конан.

— Ви маєте рацію, Ваша Величносте. Якщо навіть вам удалося б витягнути коріння, то на них виявилися б такі речі, з якими і ваш меч не впорався б, бо коріння Ятга було занурене в пекло.

— Але хто ти такий? — запитав нарешті Конан.

— Мене звуть Пеліас.

— Як?! — вигукнув король. — Той самий Пеліас-чорнокнижник, суперник Тзота-ланті, що безслідно зник десяток років тому?

— Як бачите, не зовсім безслідно, — кисло посміхнувшись, відповів Пеліас. — Тзота вважав за краще зберегти мені життя, але закував у кайдани страшніші, ніж іржаве залізо. Він заточив мене тут з цією мерзенною рослиною, насіння якої, занесене на Землю крізь безодню чорного космосу з Ятга Проклятого, лише в пеклі знайшло для себе ґрунт, щоб укорінитися. Коли ця диявольська лоза стиснула мене в своїх огидних обіймах і висмоктала душу, я забув усі закляття. Вдень і вночі вона висушувала мій мозок, поки він не став порожнім, як тріснута чашка. Десять років! О Іштар, допоможи мені!