Розділ «ЯСНО-ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ»

— Ах ти, собако! — Очі Конана заволокло багряним туманом. — Це Шукелі послав тебе знущатися наді мною?

— Шукелі навіть уявлення не має про те, що я тут, біла людино, — відповів негр, витягаючи шию, аби заглянути королю в очі. — Я тебе знаю ще відтоді, як став вождем вільного племені. Ми зустрілися з тобою ще до того, як стигійці схопили мене і продали в рабство на північ. Ти пам’ятаєш Абомбі? Пам’ятаєш, як твої морські вовки грабували і палили місто? Ти тоді перед палацом короля Аджагі убив одного з вождів, а другий ледве поніс ноги. Убитий був моїм братом.

— Звільни мене, і я дам тобі стільки золота, скільки ти важиш сам! — гаркнув Конан.

Очі негра, що налилися кров’ю, хижо зблиснули, а зуби оголилися, як вовчі ікла.

— Ти такий самий, як і всі білі, смердючий псяго! Готовий золотом заплатити за пролиту кров? Ні, проклятий собако, ти заплатиш мені за неї головою!

Останнє слово, вигукнуте в шаленому захопленні, гучною луною понеслося нескінченними коридорами. Конан напружився, машинально натягуючи ланцюг, його розлючувала сама думка про те, що його збираються зарізати, як безпорадне ягня. І раптом він остовпів від жаху — над плечем чорного велетня з’явився неясний силует гнучкого тіла, яке ритмічно розгойдувалося..

— Тзота ніколи ні про що не дізнається! — реготав негр, упиваючись своїм тріумфом і не помічаючи того, що відбувалося за його спиною. — Поки він збереться спуститися в підземелля, демони зжеруть твоє м’ясо й розтягнуть кістки. Твоя голова — моя здобич, Амро!

Раб широко розставив свої масивні, немов колони, ноги й обома руками підняв над головою меча. Міцні м’язи перекотилися під чорною шкірою, що тьмяно блищала в світлі смолоскипів…

Тієї ж миті гігантська тінь за його плечима кинулася вперед і вниз, а клиноподібна голова вдарила з такою силою, що луна громом понеслася тунелями й коридорами, видовбаними в суцільній скелі. Синяво-чорні товсті губи кушита спотворилися гримасою нестерпного болю, але не зронили жодного звуку. Конан, не відриваючись, дивився у величезні очі негра й бачив, як швидко залишало їх життя, — так швидко, немовби гасне задуте полум’я свічки. Наступний удар відкинув тіло нещасного в інший кінець коридору, його огорнули жахливі кільця, що зблискували мертвотно-білою лускою, і Конан почув страшний хрускіт кісток. Несподівано його серце забилося сильніше — зі млявих рук раба випали меч і ключі.

Відскочивши від кам’яної підлоги, зв’язка ключів ковзнула підлогою у бік Конана. Кімерієць нахилився, намагаючись її дістати, проте ланцюг виявився надто коротким. Задихаючись від шалених ударів серця, він скинув сандалю і намацав ключі пальцями голої ноги. Ще мить — і він, ледве утримавшись від переможного вигуку, схопив зв’язку рукою. Хвилина метушні із замком — і ось вона, свобода! Підхопивши меча, що валявся неподалік, Конан озирнувся на всі боки. Його оточував морок, в якому тільки-но зникло чудовисько, поволікши з собою щось безформне, що нічим уже не нагадувало людське тіло. Кімерієць обернувся до відчинених дверей, стрибок — і він на порозі. Йому назустріч із темряви вирвався злорадний регіт, фати з брязкотом защипнулися перед самим його носом, і він побачив за ними спотворене гримасою знущального сміху потворне обличчя — євнух Шукелі кинувся-таки своїх ключів. Захоплений своїм торжеством, він не помітив, що полонений озброєний мечем, Кімерієць злісно вилаявся, довге лезо ковзнуло по ґратах, і сміх кастрата змінився передсмертним хрипом. Шукелі зігнувся навпіл, немов уклонився вбивці, і впав уперед, марно намагаючись утримати пухкими руками свої нутрощі, що вивалилися. Губи Конана скривилися в усмішці мстивого задоволення. Проте, хоча негідник одержав те, на що давно заслуговував, Конану це ніяк не могло допомогти — ключі були у нього, але ґрати відкривалися лише зовні. Обмацавши металеві стержні, він переконався в тому, що розрубати мечем їх не зможе. Його пройняло потом, коли він відшукав пальцями заглибини, схожі на сліди, залишені величезними іклами, і уявив собі розміри невідомих чудовиськ, що гризли ґрати. Залишалося одне — шукати вихід десь в іншому місці. Він вийняв смолоскип із ніші й попрямував униз коридором, тримаючи меча перед собою. Зробивши кілька кроків, він ступив у калюжу крові — це був єдиний слід, що залишився від змії та її жертви. Полум’я смолоскипа, коливаючись, ледве розсіювало морок. З обох боків коридору зяяли чорні отвори, але Конан ішов строго по центру, уважно дивлячись під ноги, — боявся потрапити в пастку. Раптом до його вух долетіли звуки, яких він ніяк не чекав тут почути, — десь за стіною гірко плакала жінка. “Ще одна жертва Тзота-ланті”, — подумав він і, проклинаючи мага, звернув у бічний тунель із низькою стелею й вологими стінами. У міру того, як він віддалявся від головного коридору, плач ставав голоснішим. Піднявши смолоскип вище, він побачив перед собою якийсь безформний силует, зробив крок уперед і позадкував, жахаючись. Біля його ніг лежала істота, схожа на восьминога з короткими щупальцями. Його величезне розпливчасте тіло тремтіло, немов холодець, викликаючи нудоту вже самим своїм виглядом. З огидної желеподібної маси стирчала голова, схожа на жаб’ячу, і кімерієць із здивуванням зрозумій, шр ридання виходили з її багрово-чорних губ. Погляд витріщених очей тварюки зупинився на Конані, ридання змінилися гучним мерзотним реготом, і тремтяче тіло поповзло до короля. Конан відступив назад, обернувся й кинувся бігти. На меч надії було мало — варвар сумнівався в тому, що подібну тварюку можна було б зупинити звичайною зброєю. Ще якийсь час він чув за спиною глухі шльопання й знущальний регіт. У звуках останнього гострий слух кімерійця вловив знайомі нотки, і це зводило його з розуму — так сміялися колись хтиві шадизарські жінки, коли на їхніх очах зривали одяг з юних рабинь, виставлених на продаж. Кімерієць біг до головного коридору, та по дорозі наткнувся на невелику квадратну залу, де перехрещувалися два тунелі. Біля входу до зали лежало щось плоске. Конан помітив перешкоду, але не встиг пригальмувати, посковзнувся на чомусь м’якому, що голосно пискнуло під ногами, і простягся на весь зріст. Смолоскип, що вилетів з його руки, відкотився вбік і згас. Приголомшений падінням, Конан насилу підвівся на ноги й обмацав витягнутими руками простір коло себе. Падаючи, він утратив орієнтацію й тепер не мав уявлення, в який бік треба рухатися, щоб потрапити до головного коридору. Він не став гаяти час на те, аби розшукати смолоскип, — все одно запалити його було нічим. Намацавши стіну, він пішов уздовж неї до перехрестя, там навмання вибрав один з тунелів і заглибився в нього. Невідомо, як довго він ішов так в абсолютній темряві, та зненацька інстинкт застеріг його — попереду чекала небезпека.

Конан зупинився. Одного разу він уже пережив подібне відчуття, стоячи на краю бездонної прірви. Король опустився на коліна й обмацав підлогу руками. Справді, за два кроки далі підлога різко обривалася, переходячи в слизьку й вологу стінку величезного колодязя. Він простягнув над колодязем руку і лише насилу дотягся до протилежного його краю кінчиком меча. Звичайно, перестрибнути через колодязь Конану було нескладно, але сенсу в цьому не було — тепер він точно знав, що помилився у виборі тунелю й головний коридор залишився десь далеко позаду. Поки він роздумував над цим, його спутане волосся ворушив слабкий вітер. Конан здригнувся — дуло, очевидно, з колодязя. Король розумів, що знаходиться глибоко під землею, десь під містом, то як же міг вітер дути знизу? До його вух долетів віддалений, ледве помітний гуркіт, здавалося, далеко-далеко внизу гуркотять барабани…

Конан схопився на ноги й почав поволі відступати назад. Саме цієї миті з колодязя щось вилетіло. Король нічого не бачив, та виразно відчував, що над ним підноситься це “щось”, неначе якесь матеріалізоване зло. Кімерієць обернувся й зі всіх ніг помчав у той бік, звідки прийшов.

Десь далеко попереду зажевріла крихітна червона іскорка. Він кинувся до неї і врізався лобом у кам’яну стіну. І раптом побачив іскру біля самих своїх ніг. Це був його смолоскип — полум’я давно згасло, але обвуглена верхівка все ще слабо тліла: Конан підняв його й обережно роздув вогонь — з його грудей вирвалося гучне полегшене зітхання, коли полум’я поповзло по дереву й розігнало морок. Він знову стояв у квадратній залі. Король без зусиль знайшов потрібний йому тунель і, не роздумуючи більше, попрямував у нього. Раптом смолоскипове полум’я сколихнулося, немов на нього подули невидимі губи, і Конан знову відчув чиюсь недобру присутність. Король підняв смолоскип над головою й оглядівся. Поряд нікого не було, але він відчував, що щось невловиме й невидиме майорить у повітрі, вивергаючи прокляття. Конан не чув слів, але блюзнірське значення злісних проклять доходило до нього якимсь нез’ясовним чином. Він змахнув мечем, і йому здалося, що клинок на секунду зав’язнув у клубку павутини. Тремтячи від жаху, він кинувся втікати, відчуваючи на потилиці чиєсь гаряче смердюче дихання.

Лише вискочивши до головного коридору, він відчув, що позбувся невидимого супутника, і швидко пішов уперед, боязко роззираючись. Утім, коридор тепер важко було назвати тихим: з бічних тунелів доносилися то вибухи демонічного реготу, то вищання й скрегіт, одного разу він почув навіть, як сміх, схожий на регіт гієни, змінився раптом людським голосом, що викрикував непристойні лайки. Кілька разів Конан чув чиїсь скрадливі кроки й помічав у Тунелях ледве помітні контури страхітливих тіл, дещо темніших, ніж оточуючий їх морок.

Кімерійцю почало здаватися, що він приречений на вічні поневіряння цим пеклом, створеним Тзота-ланті. Правда, бестії чомусь не поспішали покидати свої бічні тунелі, хоча Конан не раз і не два чув жадібні прицмокування ослизлих губ і відчував на собі голодні погляди. Несподівано, він зрозумів причину їхньої нерішучості — почувши шелесткий звук, що долітав до нього звідкись іззаду. Він кинувся в пітьму найближчого тунелю й різко махнув смолоскипом, гасячи полум’я. Коридором повільно повзло гігантське тіло. Обважніла після недавнього бенкету змія не удостоїла увагою нікчемну істоту, що вискочила з-під її пащі й зникла в пітьмі бічного тунелю. Судячи з усього, головний коридор служив гігантському плазунові мисливським угіддям і ніхто з тутешніх мешканців не наважувався сперечатися за його право.

Проте для Конана змія було меншим зі всіх тутешніх лих. Він навіть відчував до неї деяку симпатію, особливо коли згадував реготливий і плаксивий холодець чи зловісну безтілесну тварюку з колодязя. Змія була повзучою смертю, але вона загрожувала тільки тілу, тоді як всі інші робили замах також на його розум і душу.

Коли змія величаво віддалилася, Конан роздмухав свій смолоскип і подався за нею, тримаючись на певній відстані. Раптом його увагу привернули страшні стогони, що линули з тунелю, який він саме минав. Обережність радила йому продовжити шлях, але цікавість подолала: він підняв вище догораючий смолоскип і завернув до чорної діри. Конан був готовий до будь-яких несподіванок, але те, що він побачив, його приголомшило.

Він стояв на порозі величезної кімнати, вхід до якої перегороджували міцні сталеві ґрати, кінці яких були намертво врізані в підлогу й стелю. Усередині цієї клітки покоїлося на подіумі худе тіло людини чи істоти, схожої на людину, щільно обплетене товстими гнучкими гілками подібної до виноградної лози рослини, що проростала, здавалося, просто з кам’яної підлоги. Гілки-щупальця дивного дерева, укриті загостреним листям химерної форми, були всипані величезними бутонами ясно-червоних кольорів. Один з напіврозкритих бутонів нависав над розслабленими губами незнайомця, з яких виривалися гучні болісні стогони. Його голова моталася з боку в бік, немов від нестерпного болю, широко розкриті очі дивилися на Конана пильно, але їхній тьмяний погляд був позбавлений навіть проблиску розуму — вони були порожніми й скляними, немов очі божевільного.

Несподівано квітка схилилася нижче і припала своїми ясно-червоними пелюстками до розкритих губ жертви. Тіло нещасного здригнулося, гілки затремтіли, неначе в екстазі, по них побігли хвилі відтінків, що швидко змінювали один одного, колір глибшав, ставав дедалі більш отруйним.

Конан не розумів того, що відбувалося в клітці, але здогадувався, що став свідком якихось жахливих тортур. Проте, ким би там не була жертва — людиною чи демоном, її муки викликали співчуття навіть у звиклого до всякої жорстокості кімерійця. Він пошукав вхід до клітки і знайшов невеликі дверці з міцним засувом, один із ключів у його зв’язці легко відкрив замок. Щойно він опинився всередині клітки, бутони розкрилися, немов каптури кобр, гілки загрозливо випросталися, уся рослина напружилась і хитнулася до нього. Конан не сумнівався в тому, що перед ним істота, наділена розумом, — рослина явно бачила непроханого гостя й буквально випромінювала скажену ненависть: вона накочувалася на нього хвилями настільки сильними, що, здавалося, їх можна було відчути на дотик. Він обережно підійшов ближче й розгледів місце, де з монолітної скелі стирчав стовбур лози — могутнє стебло завтовшки з людське стегно, покрите гладенькою щільною корою. Не звертаючи уваги на гілки, що грізно тяглися до нього, він розмахнувся й одним ударом перерубав стовбур. Тієї ж миті тіло нещасного полоненого полетіло вбік, величезна лоза, звиваючись і тріпочучи листям, скрутилася, немов обезголовлена змія, у величезний клубок, почервонілі бутони на ній у судомі розкривалися і стулялись, немов билися в судомах. Зрештою життя покинуло рослину, вона обм’якла й витягнулася, розкинувши по підлозі гілки, яскраві фарби зблякли, з перерубаного стовбура потекла смердюча рідина.