Розділ «ЯСНО-ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ»

— Та хто ти такий? — парирував Амальрус. — Розбійник із великої дороги, що заволодів короною, на яку маєш права не більше, ніж будь-який інший волоцюга. Ми готові викупити її в тебе.

— Викупити? — Конан голосно розсміявся. — Хоча… Що там розбійнику продати королівство. Ціна як-не-як пристойна: життя, та й смердюче золото на додачу! Ха! А як вам, тобі й тому кабанові, що валяється поряд із тобою, дісталися ваші корони? Батьки ваші билися за них, переносячи злигодні, вам же подали їх на золотих блюдцях. Ви ж пальцем не поворушили в боротьбі за корони, хіба що кілька пар братів відправили на той світ. Я ж добув собі корону своїми власними руками! Ви вилежуєтеся на м’яких подушках, хлебчете вино й просторікуєте про права на престол. Якщо хто-небудь узагалі має право на трон, то це я, я — присягаюся Кромом! Мені дісталася Аквилонія, знемагаюча в лапах такої ж, як ви, тварюки. Той теж усе вихвалявся, що роду його тисяча років. Країну роздирали розбрати баронів, народ до землі гнувся під гнітом податей і податків, свавіллю вельмож не було меж. А тепер? Хай спробує хто-небудь сьогодні пальцем зачепити без мого відома найнікчемнішого з моїх підданих. Податків же нижчих, аніж в Аквилонії, у всьому світі не знайдеш. А що ви можете сказати на це? Твій брат, Амальрусе, відтяв собі шмат королівства на півдні й плює на всі твої потуги відвоювати його назад. І чи не твої солдати, Страбонусе, облягають зараз, щонайменше, дюжину замків бунтівних баронів? Народ у ваших королівствах роздавлений тягарем непосильних поборів, а тепер ви й моїх підданих хочете пограбувати? Якщо б у мене були вільними руки, я розмазав би по підлозі ваші мізки!

Тзота холодно усміхався, спостерігаючи, як наливаються злістю обличчя його компаньйонів.

— Чи правда те, чи ні — про що ти говориш, тепер це не має жодного значення. Наші справи тебе не стосуються. Від тебе потрібна лише дрібниця: підпиши ось цей пергамент зі зреченням від трону на користь принца Арпелло Пеллійського. Навзамін одержиш п’ять тисяч лунів золотом, тобі повернуть коня й зброю, ну і, зрозуміло, проведуть до східного кордону.

— Тобто ви відішлете мене туди, звідки я колись прийшов до Аквилонії, — розпочинай, мовляв, усе спочатку, тільки тепер із тавром зрадника на чолі, — хрипко розсміявся Конан. — Арпелло, говориш? Я підозрював, що з цим пеллійським різником діло не просте. Він базікає, що має в жилах пару краплин королівської крові, цього вам цілком достатньо, щоб посадити його на трон і правити королівством від його імені. Ви навіть красти й грабувати не наважуєтеся відкрито, вам необхідний привід. Я ще не з’їхав із глузду, аби погоджуватися на це!

— Бовдур! — схопився з ложа Амальрус. — Не забувай, що ми можемо позбавити тебе не тільки корони, а й голови!

Відповідь Конана була не зовсім королівською, але точно відповідала його варварській натурі, так і не витравленій протягом років життя в цивілізованому світі: він просто плюнув Амальрусу в обличчя. Король Офіру злобно вискнув, схопився за меча й кинувся на кімерійця. Тзота перегородив йому шлях.

— Заспокойтеся, Ваша Величносте, ця людина — мій полонений.

— З дороги, чаклуне! — прохрипів Амальрус, доведений до шалу глузливим блиском блакитних очей Конана.

— Назад, я сказав! — гаркнув Тзота.

Його худа рука вилетіла з рукава, і лице Амальруса заволокла хмара пилу. Той скрикнув, похитнувся, випустивши меча, відступив на кілька кроків назад і безсило звалився на ложе. Жоден м’яз не затремтів на байдужих лицях стражників-кушитів. Страбонус ухопив тремтячою рукою чашу з вином і поспішно перекинув її в рот. Амальруса проймала дрож, він устав, опустив руки й потрусив головою. Його погляд почав набувати осмисленого виразу.

— Я мало не засліп, — прошепотів він. — Що ти зробив зі мною, чаклуне?

— Це нагадає тобі, хто тут хазяїн, — сухо відповів Тзота, повністю скидаючи маску чемного придворного. — Страбонус отримав свого часу урок, тепер і ти засвоїш. Я кинув тобі в очі трішки пилу, зібраного в стигійських гробницях. Якщо я зроблю це ще раз, ти блукатимеш у пітьмі до кінця днів своїх.

Амальрус здригнувся, невпевнено посміхнувся й потягнувся за чашею, щоб приховати замішання і гнів. Досвідчений дипломат, він швидко повернув собі упевненість, принаймні, зовні.

Тзота обернувся до Конана, який так само байдуже, як і стражники, спостерігав за розіграною перед ними сценою. За знаком жерця темношкірі воїни схопили полоненого і потягнули слідом за Тзотою довгим коридором, вимощеним мозаїкою з мармурових плит, його стіни були задраповані золотими й срібними тканинами, зі стелі звисали золоті кадила, що наповнювали повітря пряними ароматами.

Потім вони звернули у вузький коридор, облицьований нефритом і чорним мармуром. Темний і страшний, він закінчувався бронзовими дверима, на яких вишкіряв зуби в страшній посмішці людський череп.

Перед дверима стояв, тримаючи напоготові зв’язку ключів, невисокий товстун. Це був Шукелі, головний євнух Тзоти, про якого ходило, безліч чуток, говорили, що в нього пристрасть до чужих страждань заміняла всі нормальні людські відчуття.

Бронзові двері приховували вузькі сходи, що йшли, здавалося, в самісіньке черево гори, на якій стояла цитадель. Тзота і його супутники спустилися сходами і зупинилися перед залізними дверима, яким, судячи з конструкції, не були б страшні навіть удари облогових таранів.

Шукелі повернув ключа, штовхнув із силою важку стулку дверей і відступив убік. Конан зауважив, що стражники-кушити чимось явно стурбовані. Сам Шукелі теж якось невпевнено поглядав у темряву, що починалася за відчиненими дверима — вхід перегороджували ґрати атовстих сталевих стержнів. Ці ґрати закривалися на якийсь хитромудрий засув, що не мав ні замка, ні клямки і відмикався лише зовні. Шукелі натиснув на важіль, і ґрати плавно всунулися в стіну. Конан і стражники переступили поріг і опинилися в широкому коридорі, вирубаному в суцільній масі граніту, — кімерієць зрозумів, що вони знаходяться вже всередині скельної основи цитаделі. Морок відступив від хитливого полум’я смолоскипа, палаючого в руках євнуха. Кушити прикували Конана до сталевого кільця, що стирчало зі стіни. В ніші над його головою вони поставили смолоскип так, що король опинився в півколі розсіяного світла. Стражники поспішали, вони, поза сумнівом, чогось боялися. Тзота-ланті жестом відпустив їх. Вони, обганяючи один одного, кинулися до виходу.

Тзота обернувся до Конана, і той побачив, що очі мага світяться в напівтемряві, а зуби поблискують, немов вовчі ікла.