Розділ «ФЕНІКС НА МЕЧІ»

Конан, варвар із Кімерії

Аквилонець, заричавши від гніву, уклав в удар усі сили. Тот-Амон похитнувся, на його розбитих губах виступила кров.

— Тепер ти триматимеш язика за зубами, собако! — пробурчав Аскаланте. — Стережися! Не забувай, що я знаю твою страшну таємницю. Піднімися на дах і гукни привселюдно, що Аскаланте в місті, що він збирається повалити короля Конана, — якщо, звичайно, зважишся на це!

— Я не зважуся на це, — тихо сказав стигієць і витер кров із губ.

— Так, ти не зважишся, — усміхнувся Аскаланте зарозуміло. — Тому що варто мені випустити дух, якийсь відлюдник у південній пустелі дізнається про це і зламає печатку на сувої. І щойно він ознайомиться зі змістом цього сувою, вся Стигія підніметься на ноги. Куди ти тоді подінешся, Тот-Амон?

Раб здригнувся, і його темне обличчя стало попелясто-сірим.

— Досить! — Аскаланте змінив тон: — У мене є для тебе робота. Я не довіряю Діону. Щойно я наказав йому вирушити до свого маєтку й сидіти там доти, поки тут усе не закінчиться. Цей жирний бовдур не зможе приховати від короля своєї нервозності і може все зіпсувати. Скачи слідом. Якщо не наздоженеш його дорогою, залишайся з ним у маєтку доти, поки не одержиш повідомлення, що небезпека минула. Не спускай його з очей, він нічого не тямить від страху й може вчинити що завгодно — навіть побігти до Конана й викласти йому все, що про нас знає, аби врятувати свою дорогоцінну шкуру. Рушай!

Раб уклонився, приховуючи ненависть у глибоко запалих очах, і вийшов. Аскаланте з полегшенням відкинувся на подушки й потягся за келихом. Над верхівками міських веж, усипаними коштовними каменями, сходило сонце.

2

У величезній залі з полірованими дерев’яними панелями на стінах, товстими м’якими килимами на підлозі зі слонової кістки й високою стелею, оздобленою дивовижної краси ліпленням, за столом із такої самої слонової кістки, але інкрустованої золотом, сидів молодик, чиї широкі плечі й засмагла шкіра різко контрастували з оточуючою його розкішшю. Чоловік, подібний до нього, мав би набагато природніший вигляд на тлі суворих гірських вершин чи в степу, наскрізь пронизаному вітром. У кожному його русі відчувалася величезна фізична сила. Якщо він сидів нерухомо, то це була нерухомість бронзової статуї, якщо починав рухатися, то з грацією дикої кішки.

Його одяг був зшитий із коштовних тканин, але відрізнявся простотою крою й повною відсутністю оздоб. Він, судячи з усього, не визнавав перснів та інших прикрас, лише у волоссі зблискував простий срібний обруч, що утримував над чолом підстрижену чорну гриву.

Він поклав золоте стило, яким щось писав на спеціальній дощечці, яка лежала перед ним, сперся підборіддям на величезний кулак і заздрісно подивився на людину, що возилася зі своїм обладунком поряд із ним. Той зашнуровував позолочені лати на боку, стягуючи їх якомога тугіше, і неуважно насвистував веселеньку мелодію — не зовсім звична поведінка придворного перед лицем короля.

— Просперо, — сказав чоловік за столом, — ці кляті справи мене замучили. Я втомився так, як не втомлювався навіть тоді, коли з ранку до вечора махав мечем на полі бою.

— Звикай, від цього тепер ніде не дінешся, — відповів чорноокий пойнтайнець. — Ти — король, і це частина твоїх повсякденних обов’язків.

— Якби ти знав, як мені хочеться поїхати з тобою в Немедію, — заздрість Конана на очах зростала. — Мені здається, що я вже цілу вічність безвилазно стирчу в цьому палаці і минули десятки років відтоді, як я востаннє сідав на коня. Але Публій твердить, що справи державні вимагають моєї присутності в місті. Ти знаєш, коли я надів корону Нумедідеса, то думав, що досяг межі бажань. Та з’ясувалося, що захопити трон — одне, і абсолютно інше — управляти королівством. Був час, коли я вважав, що будь-які питання легко вирішуються мечем, зараз мені починає здаватися, що меч — узагалі не помічник у державній політиці. Коли я повалив Нумедідеса, усі вважали мене визволителем. А подивися, що відбувається тепер? Вони встановили статую старого негідника в храмі Мітри, кидаються перед нею ниць, моляться йому, як святому, що прийняв мученицьку смерть від рук варвара. Коли я з бою в бій вів війська королівства до перемоги, вони великодушно забували, що я чужинець, але тепер ніяк не можуть мені цього пробачити. Тепер вони палять пахощі і ставлять свічки перед статуєю Нумедідеса — всі: і ті, хто лише чудом уникнув лап його катів, і ті, хто втратив синів, замучених ними в підземеллях, і навіть ті, чиїх дружин або доньок цей старезний розпусник забрав до свого гарему. Ах, які бовдури!

— У всьому цьому чимала частка вини Рінальдо, — сказав Просперо, затягуючи тугіше пояс. — Він співає підбурювальні пісеньки на всіх площах столиці. Заточіть його в одну з веж, хай викрикує там свої безглузді пісні, поки й посиніє.

Конан струсонув лев?ячою гривою.

— Ні, Просперо, це не має сенсу. Великий поет завжди сильніший від короля. Його пісні варті більше, аніж навіть королівський скіпетр. Я помру, і мене забудуть, а пісні Рінальдо житимуть вічно. Ні, Просперо, — продовжував король, і тінь набігла на його обличчя. — За всім цим ховається щось більше, ніж талант шаленого поета. Я відчуваю це так само, як і в юності відчував, де у високій траві лежить тигр, хоч аж ніяк не міг його бачити. В усій країні помітне якесь приховане хвилювання. Я нині, немов мисливець біля маленького багаття посеред густого лісу, який швидше уявляє собі, аніж відчуває шерех скрадливих кроків хижаків. Ах, якби це було щось відчутне, проти чого я міг би витягти свій меч. І, кажу тобі, це не випадковість, що пікти останнім часом усе частіше нападають на прикордонні області. Думаю, що мені самому час вирушити туди, аби в усьому розібратися на місці.

— Публій боїться змови. Він уважає, що тебе хочуть виманити на кордон, аби загнати там у пастку, — нагадав йому Просперо, накидаючи шовковий плащ на обладунки й повертаючись перед дзеркалом. — Тому він і умовляє тебе залишитися в місті. Я не сумніваюся, що ти маєш рацію і твоя інтуїція варвара тебе не обманює, — в королівстві справді щось відбувається, але найманці й армія на нашому боці, що ж до Чорних Драгунів, усі пойнтайнці дали тобі клятву вірності. Єдина реальна небезпека — прямий замах на твоє життя, але цьому перешкодять охоронці, що стережуть тебе вдень і вночі. Над чим ти, до речі, там клопочешся?

— Над картою, — з гордістю відповів Конан. — Наші карти непогані, якщо йдеться про землі на півдні, сході чи заході, та ось щодо півночі — напропале брешуть. Тому я сам узявся за карту півночі. Поглянь сюди! Це ось Кімерія, де я народився. А ось…

— Асгард і Ванахейм! — Просперо здивовано дивився на карту. — О Мітро, я вважав ці країни легендою!

Конан усміхнувся й мимоволі провів кінчиками пальців по шрамах на своєму смаглявому обличчі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Конан, варвар із Кімерії » автора Роберт Ірвін Говард на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФЕНІКС НА МЕЧІ“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи