Розділ «ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ»

Конан обернувся, але змовчав, хоч і не став чекати менш моторного супутника. Дихання Бальта стало важким, кімерієць попереду то пропадав, то знову виникав із сутінків, поки не зупинився на галявині, де почав уже підійматися туман.

— Чому стоїмо? — поцікавився Бальт, витер спітніле чоло і дістав свого короткого меча.

— Кричали тут чи десь поблизу, — відповів Конан. — Я в таких випадках не помиляюся, навіть у хащах. Тільки де ж…

Знову почувся крик — у них за спиною, біля стежки. Крик був тонкий і тужливий, крик жінки, пройнятої божевільним страхом, — і зненацька перейшов у знущальний регіт.

— Що це, в ім’я Мітри… — лице Бальта біліло в сутінках.

Конан ахнув, вилаявся і помчав назад, ошелешений аквилонець — за ним. І цього разу він налетів-таки на кімерійця, що зненацька зупинився, — неначе врізався в кам’яну статую. А Конан немов і не помітив цього…

Визирнувши із-за велетенського плеча, юнак відчув жах. Щось рухалося в кущах уздовж стежки. Не йшло, не летіло, а начебто повзло. Але це була не змія. Контури істоти були розмиті, вона була вище людського зросту, але здавалася не такою масивною. До того ж вона світилася — неначе болотяний вогник, немов ожиле полум’я.

Конан вигукнув прокляття і з дикою силою шпурнув услід істоті свою сокиру. Але тварюка повільно рухалася далі, не міняючи напряму. Вони ще якийсь час бачили туманний силует, потім він безшумно зник у хащах.

З гарчанням Конан продерся крізь чагарники і вийшов на стежку. Бальт не встигав запам’ятовувати все нові й нові прокльони, якими варвар відводив душу. Конан завмер над ношами з тілом Тіберія. Труп був обезголовлений.

— Він обдурив нас своїм поганим нявканням! — шаленів Конан і в гніві розтинав повітря над головою своїм величезним мечем. — Я мусив це передбачити! Мусив чекати якоїсь капості! Значить, вівтар Зогара прикрасять усі п’ять голів.

— Що ж це за тварюка — голосить, як жінка, регоче, як демон, повзе і світиться? — запитав Бальт, витираючи спітніле лице.

— Болотяний демон, — похмуро сказав Конан. — Берися за ноші. Так чи інакше, понесемо тіло. Тим паче ноша стала легшою.

І з цим похмурим жартом узявся за шкіряну петлю.

2. ЧАКЛУН ІЗ ГВАВЕЛИ

Форт Тускелан височів на західному березі Чорної Річки. Її хвилі хлюпали в основи частоколу. Частокіл був з товстих колод, як і вся решта споруд, у тому числі й вежа (так з гордістю іменувалася ця будова), в якій жив губернатор.

За річкою тяглися нескінченні ліси, уздовж берега вони були густими, як джунглі. День і ніч патрулі на стінах форту уважно вдивлялися в цю зелену стіну. Інколи звідти виходила яка-небудь небезпечна тварюка, і стражники знали, що за ними теж стежать не менш уважним голодним, диким і безжальним поглядом. Сторонньому оку нетрі за річкою могли видатися безлюдними і мертвими, але вони кишіли життям — не тільки птахи, звірі й плазуни мешкали там, а й люди, які були страшніші за будь-якого хижака.

Тут, в укріпленні, кінчався цивілізований світ. Форт Тускелан був останнім поселенням на північному заході. Далі гіборійські народи не просунулися. Світ за річкою був таким самим, як і тисячоліття тому. У тінистих лісах стояли хатини, укриті віттям і прикрашені вискаленими людськими черепами, глинобитні селища, де горіли багаття і де точили наконечники списів худорляві неговіркі люди з кучерявим чорним волоссям і зміїними очима. Ці очі невідступно стежили за фортом на тому березі. Колись хатини смаглявого народу стояли на цьому місці, де нині розкидалися квітучі поля і дерев’яні будинки русявих поселенців, до самого Велітріума, неспокійного прикордонного міста на березі Громової Річки, і далі — до Боссонського Прикордоння. Сюди прийшли торговці й жерці Мітри — ці за звичаєм ходили босоніж і без зброї, чому й гинули часто страшною смертю, за ними рухалися солдати й лісоруби, їхні дружини й діти на возах, запряжених волами. Вогнем і мечем аборигени були відкинуті і за Громову, і за Чорну Річку. Але смуглолиций народ ніколи не забував, що цей край, званий Конайохара, належав йому.

Стражник біля брами зажадав назвати пароль. Крізь заґратоване віконце пробивалося світло смолоскипа, відбиваючись на сталевому шоломі й у насторожених очах.

— Відчиняй браму! — гаркнув Конан. — Це ж я!

Він не терпів армійської дисципліни.