Розділ «ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ»

— Ти з гарнізону форту? — запитав він.

— Я не служу солдатом. Платня й права у мене, як у прикордонного офіцера, та я займаюся у нетрях своєю справою. Валанн знає, що тут від мене більше користі.

Ногою він заштовхав тіло якомога глибше в кущі і пішов стежиною. Подорожній поспішив за ним.

— Звуть мене Бальт, — назвав себе він. — Я ночував у Велітріумі і досі не вирішив — чи то взяти земельний наділ, чи то піти в солдати.

— Кращі землі біля Громової Річки вже розібрали, — сказав величезний воїн. — Багато хорошої землі між струмком Скальпів, який ти вже минув, і фортом, проте досить близько до річки. Пікти перепливають через неї, щоб підпалювати й убивати, — ось як наш. І завжди ходять поодинці. Але якось вони спробують вигнати з Конайохари всіх поселенців. І, боюся, це їм вдасться. Навіть напевно. Тому що всі ці поселення — безумні витівки. На схід від Боссонського Прикордоння теж чимало доброї землі. Коли б аквилонці урізали володіння тамтешніх баронів та засіяли їх мисливські угіддя пшеницею, то не треба було б ні кордон переходити, ні з піктами зв’язуватися.

— Дивні речі для людини на службі губернатора Конайохари, — зауважив Бальт.

— Це для мене порожній звук. Я найманець і продаю свій меч тому, хто більше платить. Я зроду хліба не сіяв і сіяти не збираюся, доки існує той урожай, який пожинають мечем. Але ви, гіборійці, забралися так далеко, що далі нема куди. Ви перейшли кордон, спалили кілька сіл, вибили звідси пару племен і провели межу по Чорній Річці. Але я сумніваюся, що ви й це збережете, а не те щоб просунутися на захід. Дурний ваш король не розуміє тутешнього життя. Немає підкріплень — не вистачить і поселенців, аби відбивати численні напади з-за річки.

— Але пікти розділені на невеликі клани, — сказав Бальт. — Вони ніколи не об’єднаються. А будь-який клан ми знищимо.

— І навіть три чи й чотири, — погодився велетень. — Та рано чи пізно з’явиться людина, яка об’єднає тридцять чи сорок кланів, — так було в Кімерії, коли жителі Гандерланда надумали пересунути кордон на північ. Вони хотіли заселити південні області Кімерії. Знищили кілька сіл і побудували фортецю Венаріум. Все інше тобі відоме.

— Відоме, — з гіркотою сказав Бальт. Спомин про цю нищівну поразку був чорною плямою в історії гордого і войовничого народу. — Мій дядько був там, коли кімерійці прорвали оборону. Лише одиниці наших залишилися в живих. Я не раз слухав його розповіді. Варвари зійшли з гір і штурмували Венаріум з нестримною люттю. Вирізали всіх — чоловіків, жінок, дітей. І досі на тому місці лише купа каміння. Більше аквилонці не намагалися захопити Кімерію. Але ти говорив про Венаріум зі знанням справи — ти що, був там?

— Був, — пробурчав воїн. — Був одним із тих, хто першим вибрався на стіни. Я ще п’ятнадцятого снігу не побачив, а ім’я моє звучало на радах старійшин.

Бальт відсахнувся від нього й дивився вражено. Поряд із ним спокійно йшов один із найкровожерніших дияволів, які з вищанням колись штурмували стіни Венаріума, щоб залити його потоками крові…

— То ти варвар… — вирвалося у Бальта.

Велетень кивнув головою на знак згоди.

— Мене називають Конаном-кімерійцем.

— Я чув про тебе! — схвильовано вигукнув Бальт.

Нічого дивного, що пікт програв у цій грі, бо кімерійці були такими самими варварами, тільки ще небезпечнішими. Конан, поза сумнівом, провів багато літ серед цивілізованих людей, проте це не завдало шкоди його диким інстинктам. Бальт не міг надивуватися його котячій ході й умінню безшумно рухатися. Навіть зв’язки кольчуги не дзвеніли, тому що були змащені жиром. У найгустіших і найзаплутаніших хащах Конан зумів би пройти так само беззвучно, як нещодавно пікт.

— Ти не з Гандерланда? — Це було швидше твердження, ніж запитання.

— Я з Таурану.

— Зустрічав воїнів з Таурану, вони звичні до лісу. Але боссонці надто довго прикривали вас, аквилонців, від диких людей лісу. Вам потрібне загартування.