Розділ «ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ»

— Коли ти прибіг, — поправив Бальт. — Значить, не настільки й страшна ця тварюка, якщо втікає від одного озброєного чоловіка. А може, це все-таки був пікт з якимось гачком? Ти сам бачив це?

— Тіберій був теж при зброї, — пробурчав Конан. — Та Зогар Заг, уже певне, попередив демона, кого вбивати, а кому дати спокій. Ні, я його не бачив. Бачив тільки, як тремтіли кущі. Але якщо хочеш ще доказів, то дивися.

Вбивця наступив у калюжу крові. Під кущами на узбіччі стежки залишився кривавий слід на засохлій глині.

— Це, по-твоєму, людина залишила?

Мурашки побігли по стриженій голові Бальта. Ні людина, ні жоден із відомих йому звірів не міг залишити такого дивного, страшного, трипалого сліду. Обережно, не торкаючись землі, Бальт спробував зміряти його п’яддю. Але відстань між кінчиками мізинця й великого пальця виявилася недостатньою.

— Що це? — прошепотів хлопець. — Ніколи не бачив такого.

— І жодна людина сповна розуму теж не бачила, — похмуро відповів Конан. — Це болотяний демон. У трясовині по той бік Чорної Річки їх, немов кажанів у печері. Коли з півдня за спекотних ночей дме сильний вітер, чутно, як вони там завивають.

— Що ж нам робити? — запитав аквилонець, боязко дивлячись на чорні тіні.

Він ніяк не міг забути виразу обличчя убитого.

— Не варто й намагатися вистежити демона, — сказав Конан і витягнув із-за пояса коротку лісову сокиру. — Коли він убив Сократа, я хотів це зробити. І загубив слід за кілька кроків. Чи то у нього крила виросли, чи то він у землю пішов. І за мулом теж не підемо. Сам вийде до форту чи до чиєїсь садиби.

Кажучи це, він зрубав два деревця край стежки й очистив стовбури від гілок. Потім відрізав шматок товстої ліани і переплів стовбури так, аби вийшли прості, але надійні ноші.

— Принаймні, демон залишився без голови Тіберія, — пробурчав Конан. — А ми віднесемо тіло у форт. До нього не більше трьох миль. Цей товстий бовдур ніколи мені не подобався, проте не можна ж допустити, щоб пікти виробляли над головами білих людей усе, що їм заманеться.

Взагалі-то, пікти теж належали до білої раси, хоча й були смаглявими, але жителі Прикордоння не вважали їх білими.

Бальт узявся за задні ручки ноші, Конан без жодної пошани поклав на них нещасного торговця, і вони рушили швидким кроком. Навіть із таким вантажем Конан продовжував рухатися безшумно. Він зашморгнув обидва свої кінці нош ременем купця і тримав їх однією рукою, щоб залишити праву вільною для меча. Тіні згущувалися. Хащі поринали в сутінки, в сіро-голубий таємний туман, у якому ховалося непередбачуване.

Вони подолали понад милю, і міцні м’язи Бальта стали вже боліти, коли з переліска, забарвленого яскраво-червоним кольором вечорового сонця, пролунав пронизливий крик.

Конан різко зупинився, і Бальт трохи не випустив ноші.

— Жінка! — крикнув він. — Великий Мітро, там жінка зве на допомогу!

— Дружина колоніста заблукала, — пробурчав Конан, опускаючи носилки. — Корову, мабуть, шукала… Залишайся тут!

І, як вовк за зайцем, пірнув у зелень. У Бальта волосся стало сторч.

— Залишатися з небіжчиком і з цим демоном? — завив він. — Я йду з тобою!