Розділ «ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ»

— Хто б міг подумати, тут — місто! Навряд чи стигійці просунулися так далеко. Чи не чорношкірі спорудили його? Але не видно ні прибудов, ні людей…

— Ще б пак — з такої відстані! Він знизав плечима.

— В усякому разі, тамтешні жителі нам не допоможуть. Народи Чорної Землі ворожі до прибульців. Вони б просто закидали нас списами й…

Він замовк, втупившись у пурпурні кулі серед листя.

— Списи! — сказав він. — Клятий бовдур, як я раніше не додумався! От як згубно діє на чоловіка жіноча врода!

— Що ти верзеш? — запитала вона.

Не відповідаючи, він спустився до гілок і подивився вниз. Чудовисько продовжувало сидіти, зі зміїною затятістю втупившись у скелю. Багато тисяч років тому його предки ось так само вистежували печерних людей.

Конан незлобиво вилаявся і почав рубати тесаком гілки, намагаючись вибрати якомога товстіші. Рух листя потривожив тварюку, вона стала на чотири лапи й заходилася бити хвостом на всі боки. Конан уважно стежив за драконом і, коли той знов кинувся на скелю, устиг вчасно відскочити з пучком відрубаних гілок. Три штуки їх було — довжиною близько семи ліктів, завтовшки з великий палець. Крім того, кімерієць заготовив кілька тонких, але міцних ліан.

— Занадто легкі для ратища списа, — сказав він. — І нашої ваги вони б, звичайно, не витримали. Але в єднанні сила — так учили нас, кімерійців, аквилонські бунтівники, що приходили наймати наших воїнів для розорення своєї ж землі. А ми вважали за краще битися по-старому — родами й племенами…

— А до чого тут ці чортові палички? — запитала вона.

Конан уставив між гілками руків’я свого тесака й обмотав зв’язку ліаною. Вийов надійний спис.

— А яка користь? Ти ж сам говорив, що луску не пробити.

— Не весь же він лускатий, — відповів Конан. — Є багато способів здерти шкуру з пантери.

Він підійшов до краю скелі, виставив спис і пронизав одне з яблук Деркето, всіляко оберігаючись від пурпурного соку, що бризнув на всі боки. Голубувата сталь леза покрилася матовим яскраво-червоним нальотом.

— Не знаю, чи вийде що з цієї вигадки, — сказав він, — але отрути тут вистачило б і для слона. Подивимося.

Валерія стежила за ним. Обережно тримаючи списа на відстані, він просунув голову між гілок і звернувся до чудовиська:

— Ну, чого ти чекаєш, помісь крокодила зі скорпіоном? Висунь свою погану морду, черв’як-переросток, а ні, то я спущуся вниз і затовчу тебе кулаками!

Він додав ще кілька виразних слів, та таких, що навіть Валерія, яка виросла серед моряків, здивувалася. Але й на чудовисько мова Конана справила враження: голос людини викликає у тварин або страх, або шаленство. Зненацька дракон із несподіваною прудкістю піднявся на задні лапи й витягнув шию у відчайдушній спробі схопити зухвалого карлика, що наважився порушувати тишу в його володіннях.

Але Конан точно визначив відстань. Голова гіганта пробила листя за п’ять ліктів під ним. І коли відкрилася жахлива паща, він щосили метнув спис у яскраво-червону горлянку. Щелепи судомно хряснули, перекусивши ратище, а Конан ледве не полетів униз, та Валерія міцно схопила його за пояс. Він знайшов рівновагу й буркнув щось схоже на подяку.