Розділ «ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ»

— Він же має час від часу ходити за їжею й водою, — сказала вона невпевнено.

— І те й інше поряд, — відповів Конан. — Кінським м’ясом він запасся, та до того ж, як і кожен змій, може довго обходитися без їжі й води. Шкода тільки, що не спить, нажираючись, як це роблять змії. Але так чи отак, на скелю йому не вилізти.

Конан говорив спокійно. Він був варваром. Терплячість лісів і їхніх мешканців була такою ж частиною його натури, як жадання й нестримна лють. На відміну від цивілізованих людей, він зберігав холоднокровність і за гірших обставин.

— А ми не можемо вилізти на дерево й утекти, стрибаючи з гілки на гілку, як мавпи? — запитала вона у відчаї.

— Я вже думав про це. Ближчі гілки надто тонкі, вони зламаються під нами. А потім, мені здається, що ця тварюка може вирвати з корінням будь-яке дерево.

— Отже, ми тут стирчатимемо, поки не помремо з голоду? — люто заволала вона і штовхнула череп так, що він зі стукотом покотився по скелі. — Я не хочу! Я спущуся вниз і зрубаю цю чортову довбешку!

Конан сидів на кам’яному виступі біля підніжжя шпиля. Він із захопленням дивився на її палаючі очі, та зараз вона була здатна на будь-яке безрозсудство, так що захоплення довелося приховати.

— Сядь! — гарикнув він, схопивши Валерію за руку. Вона так сторопіла, що навіть не чинила опору, коли він відібрав у неї меча й повернув у піхви. — Сиди тихо й заспокойся. Сталь зламається об його луску. А ти йому на один зуб. Або він порішить тебе хвостом. Заспокойся, ми якось виберемося звідси…

Вона нічого не відповіла й не намагалася скинути його руку з талії. Страх гнітив її, це відчуття було незнайомим для Валерії, з Червоного Братства. Покірно сиділа вона біля свого супутника. Ото б здивувався Заралло, що охрестив її “дияволицею з пекельного гарему”!

Конан ліниво перебирав її золоті кучері. Ані скелет біля ніг, ані чудовисько під скелею його зараз не цікавили.

А її неспокійні очі помітили кольорові плями на зеленому тлі. Це були плоди — великі темно-пурпурні кулі на гілках дерева з широким яскраво-зеленим листям. Одразу вона знову відчула голод, а заразом і спрагу — адже озеро було тепер недосяжним.

— Ми не помремо, — сказала вона. — Он плоди, тільки руку простягни!

Конан глянув у той бік.

— Якщо ми їх з’їмо, — пробурчав він, — то дракону нічого буде робити. Чорні люди землі Куш називають їх “яблука Деркето”. А Деркето — Цариця Мертвих. Проковтни краплю соку чи навіть окропи ним шкіру — і ти помреш раніше, аніж встигнеш утекти зі скелі.

— О! — вона безсило замовкла.

Видно, від долі не втечеш. Порятунку вона вже не сподівалася, а Конан був усе ще зайнятий її кучерями. Якщо він і думав про порятунок, то про себе.

— Коли б ти прибрав свою руку й виліз на шпиль, — сказала вона, — то побачив би багато цікавого.

Він запитально глянув на неї, знизав плечима, але поради послухався: випхався на кам’яну вершину й уважно роздивився околиці. Потім ізліз і застиг, як статуя.

— І справді, укріплене місто, — буркнув він. — Так ти збиралася туди, а мене хотіла сплавити на узбережжя?

— Я побачила його саме перед тим, як ти з’явився. Коли я залишала Сукмет, то й гадки не мала про це місто, і зроду про нього не чула.