Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Працівники Цаппароні одержували платню професора, ба навіть міністра. Та вони сторицею повертали йому всі затрати. Чиєсь звільнення могло означати для нього непоправну втрату й навіть катастрофу, особливо коли працівник збирався продовжити свою діяльність деінде в межах країни, а ще гірше, коли йшлося про його виїзд за кордон. Багатство Цаппароні, його монопольна влада спиралися не лише на таємниці фірми, але й на техніку роботи, яка освоювалася протягом десятиліть, та й то це було до снаги далеко не кожному. Ці технічні вміння коренилися в його працівниках: у їхніх руках та головах.

Щоправда, для тих, до кого ставилися й винагороджували як царів, існувало не надто багато спонук змінити своє робоче місце. Проте винятки таки були. Давня істина полягає в тому, що людину ніколи не можна цілком задовольнити. До того ж працівники Цаппароні мали надзвичайно складні характери. Це було пов'язано зі специфікою роботи: постійне заняття дрібнюсінькими й часто дуже складними речами з часом робило людей примхливими й надто вигадливими, породжувало характери, які весь час із мухи робили слона й скрізь підозрювали підступи. Це були митці, здатні підкувати блоху. Все це частково виходило за межі звичайної уяви. Світ автоматів Цаппероні, вже сам собою доволі дивовижний, був заселений привидами, що поставали у вигляді незвичайних маріонеток. У його приватному офісі часто виникала атмосфера, як у головного лікаря психлікарні. Єдине, що поки не винайшли таких роботів, які б самі виробляли роботів. Бо таке відкриття було б на рівні винаходу філософського каменя чи квадратури кола.

Цаппароні мав змиритися з фактами. Проблеми з персоналом були пов'язані з сутністю його підприємства. Проте тут він виявляв неабияку кмітливість. На своїй фабриці прототипів він ставив на перше місце роботу з людьми й розсипався навсібіч у люб'язностях, як спритний південець-імпресаріо. При цьому він доходив до межі можливостей. Усі технічно обдаровані юнаки мріяли про те, щоб їх експлуатували, як у Цаппароні. Його дуже рідко зраджували самовладання та доброзичливість. Та коли це ставалося, він влаштовував просто-таки страшні сцени.

Звісно, ще підписуючи угоду про працю, він намагався перестрахуватися і то в найприємніший спосіб. Угоди були пожиттєвими, передбачали постійне зростання платні, премії, страхування та штрафи за порушення умов контракту. Той, кому вдалося укласти з Цаппароні угоду й одержати звання майстра або автора, вважався людиною, що схопила бога за бороду. У нього був власний будинок, власне авто та оплачена відпустка на Тенеріфе чи в Норвегії.

Звичайно, були й обмеження. Але майже непомітні, які закінчувалися, якщо вже називати речі своїми іменами, просто включенням у продуману систему спостереження. Цю систему забезпечували різні підрозділи з невинними назвами, за якими сьогодні зазвичай маскують служби безпеки, один з них називався, якщо не помиляюсь, обрахунковим бюро. Картки, які заводилися там на кожного працівника заводів Цаппароні, нагадували поліцейські досьє, лише були значно детальнішими. Сьогодні людей треба досить добре промацувати, щоб знати, чого від них можна чекати, адже спокуси тут неабиякі.

І в цьому не було нічого недоречного. Адже профілактика підриву довіри належить до обов'язків того, хто керує великим підприємством. Ті, хто сприяли Цаппароні в збереженні секретів фірми, були на правильному боці.

Але що траплялося, коли один із фахівців подавав офіційну заяву на звільнення? Або коли хтось ішов та сплачував передбачений угодою штраф? Саме в цьому було слабке місце в системі Цаппароні. Він не міг людей просто прив'язати. Для нього тут полягала велика небезпека. В його інтересах було продемонструвати, що така форма звільнення була для працівника невигідною. Існує багато способів присіпатися за якісь дрібниці, особливо коли гроші не відіграють жодної ролі.

Насамперед можна втягти такого у кілька судових процесів. Це було б цілком у дусі сучасності. Адже у законах, які вже роками відставали від технічного поступу, було чимало прогалин. Приміром, що таке авторство? Це був радше блиск, який випромінювали найкращі з колективу, ніж особиста заслуга, його не можна було здерти й прихопити з собою. Так само було й з майстерністю, яка розвивалася протягом тридцяти-сорока років за допомогою та коштом фірми. Тут уже була не лише індивідуальна власність. Проте індивід залишався неподільним — хоча, може, й ні? Для всіх цих питань грубого поліцейського розуму було замало. Тож існували посади для довірених осіб, які потребували самостійності в прийнятті рішень. Власне, про суть слід було самому здогадатися — про таке не згадують ні усно, ні письмово. Тут треба було діяти інтуїтивно.

Приблизно таку картину я намалював собі з натяків Твіннінґса. Йшлося про певні варіанти, припущення. Може, він знав і більше, а може, й ні. Зазвичай у таких випадках воліють сказати менше, аніж бовкнути щось зайве. Я й так уже все збагнув: потрібна людина, яка порпатиметься у брудній білизні.

Ця робота була не для мене. Не хочу говорити про мораль, це було б смішно. Я брав участь у громадянській війні в Астурії. За таких подій неможливо залишитися з чистими руками, байдуже, чи ти внизу, чи нагорі, праворуч чи ліворуч. Бруд прилипне й до того, хто триматиметься середини, це вже точно. Там були типи з таким переліком гріхів, що наводили жах навіть на загартованих на сповідях священиків. Та вони й не думали сповідуватися, навпаки, коли збиралися гуртом, то демонстрували чудовий настрій, навіть пишалися, як то мовиться в Біблії, своїми злодіяннями. Людей зі слабкими нервами там недолюблювали.

Але вони мали свої правила. Ніхто з них не погодився б на посаду, яку пропонував Твіннінґс, хай би як сутужно їм велося. Погодившись, вони втратили б своїх товаришів, не змогли б більше сидіти з ними за одним столом, ночувати в одному наметі. Того, хто на таке погодився, обходили б десятою дорогою, при ньому тримали б язик за зубами і, втрапивши у халепу, не зверталися б по допомогу. Навіть у в'язниці чи на галерах людина відчуває цю межу.

Тож коли я довідався про суть справи з Цаппароні та його сутяжниками, я міг би зразу підвестися зі стільця: якби не Тереза, що сиділа дома й чекала на моє повернення. Це був наш останній шанс, на цю зустріч вона покладала великі надії.

Мабуть, я не був створений для того, щоб мати справу з грішми та їхнім діставанням. Меркурій явно не був прихильний до мене. З роками це ставало дедалі очевидніше. Спершу ми жили за виплачену мені вихідну допомогу, а потім почали спродувати речі, але і з цим уже було покінчено. У кожному домі є куток, в якому раніше був божник, а зараз зберігається найцінніше в родині. У нас там стояло кілька призів за перегони та інші речі з вигравіруваними присвятами, деякі з них ще від батька. Нещодавно я відніс їх до ювеліра. Терезі здавалося, що втрата цих речей була для мене болісною. Але це було не так; я був радий їх позбутися. Добре, що я не мав сина і з цими речами було покінчено раз і назавжди.

Тереза вважала, що вона для мене — тягар, це в неї було нав'язливою ідеєю. Та насправді я вже давно мав би взятися за пошук роботи — вся наша халепа була від мого небажання щось змінювати. Це було через те, що робота як така викликала в мене відразу.

Особливо я не міг зносити ролі мученика. Часом я просто шаленів, коли мене сприймали за добру людину. Й саме ця звичка виробилася в Терези; вона упадала коло мене, наче я був святим. Вона бачила мене в хибному світлі. Вона мала би шпетити, лютувати, бити вази, але це було не в її стилі.

Ще в школі я був не дуже охочим до роботи. Потрапивши у скрутне становище, я часто викручувався завдяки тому, що в мене різко піднімалася температура — я знав один спосіб. А коли я лежав у ліжку, мати ставила мені компреси й приносила соки. Мене не бентежив цей обман — навпаки, навіть тішив. Але те, що зі мною, бідолашним хворим, тоді дуже панькалися, мало і свій негативний бік. Я ставав нестерпним, але що краще це мені вдавалося, то більше за мене переживали.

Так само й з Терезою: для мене було нестерпним уявляти, який у неї буде вираз обличчя, коли я, зневірений, прийду додому. Вона це одразу помітить, щойно відчинить двері.

Може, я дивився на справу з надто невигідної перспективи. Я мав купу забобонів, від яких не було жодної користі. Ці забобони припадали пилом всередині мене, як оті срібні призи вдома, які віддзеркалювали мою неприкаяність.

Відтоді, як усе слід було вирішувати на основі угод, які не скріпляли ні клятвою, ні словом честі, вже не існувало ні довіри, ні віри. У цьому світі бракувало дисципліни. Її замінила катастрофа. Всі стали жити в постійному неспокої, коли ніхто нікому вже не довіряв, — і хіба я мав нести за це відповідальність? Я не хотів бути ані кращим, ані гіршим за інших.

Твіннінґс бачив, що я вагаюся, й, знаючи моє слабке місце, промовив: