Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Те, що Цаппароні застеріг мене щодо комах, свідчило на його користь, це був дружній жест. Бджоли — мирні створіння; їх не варто боятися, якщо зумисне не дратувати.

Проте бувають винятки. Коли ми стояли в Східній Пруссії, краю, в якому так добре вершникам і коням і де багато хто займається бджолярством, у період роїння ми мусили добре пильнувати. Тоді бджоли стають дуже дратівливі й чутливі до різних запахів, таких, як запах змилених коней або чоловіків напідпитку.

Якось ми снідали у фруктовому садку. То було з нагоди якогось свята, можливо чийогось дня народження, бо на столі стояло вино та медовий лікер беренфанг. Хміль зранку має щось особливе. Ми повернулися із заїзду на конях й невдовзі розійшлися не на жарт. Віттґреве також був з нами. Повітря було напоєне ароматами безлічі квітів. Туди й сюди снували заклопотані бджоли. Невдовзі ми помітили, що ті були не такі привітні, як зазвичай, і то один, то другий із нашого товариства відчував укус.

У тому віці будь-що стає приводом до жартів. Ми вирішили зачекати, хто стане бджолиним королем: хто одержить найбільше укусів, той заплатить за всіх. На столі було повно всього, і ми собі розслаблено сиділи й повільно підносили до рота чарки. Та бджоли не вгавали. Незабаром в одного з нас бджола заплуталася у волоссі й ужалила його в чоло, інший махнув рукою по коміру, а в ще іншого розпухло й почервоніло вухо. Ми вирішили тікати після того, як товстий рудий коняр, що добряче спітнів, одержав дванадцять укусів, тож його ледве можна було впізнати. Його голова виглядала як гарбуз, аж страшно було дивитися.

— Вам не можна тримати бджіл, — сказав до нього господар. Оскільки всі інші мали один-два укуси, а деякі взагалі жодного, скидалося на те, що бджоли справді були доволі перебірливі. Мене вони не зачепили.

Спогад поліпшив мені настрій, як анекдот про минулі часи. Ми жили так безтурботно! Ми стояли зовсім близько біля кордону, за ним розташувався козацький полк. Відвідини, запрошення на перегони чи на полювання були постійними з того й того боку. Там збиралися такі кавалеристи, що зараз годі знайти.

Важко уявити, що так швидко пролетів час — надто швидко для одного життя, для одного покоління! Мені часто здається, ніби оце щойно ми сиділи разом у залі, сміялися й розмовляли, нараз я підводжуся, проходжу через три-чотири кімнати, й все стає суцільним жахом. Хіба ми могли тоді уявити, коли пиячили з козаками, що в кожного з нас просто за спиною чигала смерть? Потім, здавалося, ми воювали по різні боки, та насправді нас нищила та сама машинерія. Де вони тепер, всі оті хлопці, що ще тренувалися фехтувати, орудувати списом і шаблею на арабському чи тракенському скакуні, або на степовому коні, такому граційному, але й такому ж невтомному з вершником на спині? Може, все це мені лише наснилося…

Цаппароні змушував на себе чекати. Я знову думав про розмову на терасі, мій настрій дещо погіршився. Як завиграшки — всього двома-трьома питаннями він розкрив для себе частину мого характеру, що була для нього важливою! Він хотів знати, як я ставлюся до несправедливості. Для цього він завів мене на мій власний терен, де я вважав себе у сильній позиції. За якісь чверть години він виявив мою схильність до дефетизму[32], моє слабке місце, через яке я не зробив великої кар'єри, як Філлмор, а став відставним ротмістром без жодних перспектив. Щодо Філлмора, то той ніколи й сльози не зронив за кіньми. Він хоч і був добрим вершником, я це пам'ятаю, але завжди залишався одним з тих чванькуватих панів, ніби з картини Кобеля. Того великого, божественного єднання з твариною він ніколи не спізнав.

Минає багато часу, перш ніж людина визнає власні помилки, а дехто так ніколи їх і не усвідомлює. Тут я був неподібний до загалу. У своєму способі робити висновки й діяти я відрізнявся від інших, це проявилося ще в родині, а з віком лише поглибилося. Вже тоді я не любив сприймати все, як воно є.

Вважається, що добре мати власну думку. Але це правильно лише в обмеженому діапазоні, тут більше важить сама манера висловлюватися. Коли з'являється такий поважний пан, як Філлмор, то, по суті, він говорить лише загальні речі. Але він говорить їх з великою впевненістю, авторитетно. Кожен відчуває: «Я також міг би таке сказати». В цьому й полягає влада. Я ніколи не мав такого схвалення.

Якщо ми мали власні думки про якусь легенду чи білі прапори, то було розумно тримати їх при собі, особливо коли сюди були вплутані пристрасті. Можливо, я викликав у Цаппароні побоювання, що коли він мене візьме на роботу, то одержить на одного кверулянта більше. А тим часом вдома на мене чекала Тереза.

12

Птахи притихли. Я знову чув жебоніння струмка в парку. Мене непомітно оповив сон. З раннього ранку я був на ногах, охоплений неспокоєм людини, яка має постійно дбати про хліб насущний. У такому стані сон захоплює зненацька, як злодій.

Напевне, я закуняв лише на якусь мить, бо сонце було майже на тому самому місці. Дрімота ясної сонячної днини спантеличила мене. Я заледве міг орієнтуватися, місце здалося мені непривітним.

Та й бджоли ніби пробудилися з обіднього сну, повітря повнилося їхнім гудінням. На лугу вони займалися збором нектару: хмарками черкали білу піну суцвіть або ж пірнали в строкату квіткову глибину. Вони гронами зависали над білими квітами жасмину, що ріс обабіч стежки, з квітучого клена поряд з альтанкою їхні рої бриніли ніби зсередини великого дзвона, який ще довго відлунює після того, як пробив полудень. Квітів було вдосталь, то був один з тих років, коли пасічники кажуть, що навіть із штахетин сочиться мед.

І все-таки в цій мирній метушні відчувалося щось чужорідне. Якщо не брати до уваги коней та дичину, я мало знайомий з тваринами, бо мені ніколи не траплявся вчитель, який би міг мене ними захопити. З рослинами було інакше, адже наш ботанік надзвичайно пристрасно любив свій предмет і постійно водив нас на екскурсії. Як багато в житті залежить від таких зустрічей! Якби мені треба було зробити перелік усіх тварин, яких я знаю, мені вистачило б одного аркушика паперу. Особливо це стосується комах, яких у природі — незлічити.

Проте я таки знаю, як приблизно виглядає бджола, оса чи шершень. Отак я сидів собі й дивився на роїння біля квітів, та декілька разів попри мене пролітали створіння, які вирізнялися якоюсь незвичністю. Я можу покластися на власні очі, я випробував їх не лише під час полювання на перепілок. Для мене не становить жодних труднощів простежити за комахою, поки вона сяде на квітку. Потім я взявся за бінокль і побачив, що не помилився.

Отже, хоч я й не дуже обізнаний щодо комах, тут мені одразу впало в око, що переді мною щось небачене, надзвичайно дивне, так ніби то була комаха позаземного походження. Здавалося, над цією істотою попрацював деміург, який лише чув про бджіл.

Істота дала мені вдосталь часу її роздивитися, окрім того раптом звідусіль почали з'являтися її побратими, ніби робітники із фабричної брами в час, коли пролунав гудок. Насамперед бджоли привертали увагу своїми розмірами. Звісно, вони не були такими великими, як ті, що їх зустрів Ґуллівер у Бробдинґнеґу[33] й захищався від них шпагою, проте значно більші, ніж звичайна бджола чи навіть шершень. Вони були десь завбільшки з волоський горіх, коли той ще вбраний в зелену шкаралущу. Крильця були не рухливі, як у птахів чи комах, а мали вигляд застиглих облямівок довкола тіла, тобто вони радше відігравали роль стабілізуючої та несучої поверхні.

Розмір привертав увагу менше, ніж могло б здатися, оскільки істоти були цілком прозорі. Про те, як вони виглядають, я міг здогадуватися лиш з відблисків, які створювалися під час їхніх рухів у сонячному промінні. Але коли така істота опинялася, як оце тепер, перед квіткою польової берізки, застромивши в неї свій хоботок, що мав форму скляного зонда, вона здавалася невидимою.