Розділ «Річард Олдінгтон і його роман «Смерть героя»»

«Вікторіанська доба» — час правління королеви Вікторії (1837—1901), «золота доба» англійської буржуазії. І справді, Англія домоглася абсолютної монополії на світовому економічному ринку, перетворилась у наймогутнішу колоніальну державу світу. Саме тоді вона почала офіційно називатися Британською Імперією. Імперія «працювала», неначе надійна, добре змащена машина. Центральне місце у цій імперії займав «лицар наживи», якого нічого, окрім власного благоденства, не цікавило. Англійська буржуазія виробила цілий кодекс моральних норм і правил, які прикривали розбійницьку суть імперіалістичної політики, замішаної на крові й поті жителів колоній. Під личиною святенницької добропристойності приховувались найбридкіші вади, найганебніші вчинки, ниці пристрасті.

Точний портрет буржуа вікторіанських часів, його психологію, його спосіб мислення відтворив Дж.. Голсуорсі в «Сазі про Форсайтів», а ще раніше — Ч. Діккенс — в романі «Домбі й син».

На тлі вікторіаиської Англії розвивається й родинна «сага» Вінтерборнів. Основна увага автора зосереджена на довоєнних сценах приватного життя героїв, на виявленні тих причин, що змусили Джорджа записатись добровольцем на фронт і за тиждень до примирення підставити своє тіло під кулеметний вогонь. Автор прискіпливо приглядається до життя героя з моменту народження (не забуваючи зробити екскурс і в родинне життя, а точніше — в родинні сварки й чвари не тільки батьків Джорджа, але й діда та бабусі) і до його смерті. Отже, виходячи з сюжету, можна було б сприймати «Смерть героя» як традиційний «роман виховання». Але легко помітити різницю між твором Р. Олдінгтопа і таким романом виховання, скажімо, як «Історія Генрі Есмонда» В. Теккерея. Річ у тім, що Олдінгтон бере тільки сюжетну схему, а наповнює її зовсім іншим — злободенним змістом, відтворюючи певні тенденції, життєві реалії початку століття. Він, як і його колеги О. Хакслі та І. Во, створює пародію на «роман виховання».

На зміну уповільненому, самовдоволеному плину «вікторіанського» життя прийшла доба потрясінь і різких поворотів в історичному розвитку. Разом з королевою Вікторією Великобританія поховала і свою могутність. На порозі стояло XX століття. Воно диктувало свої ритми, швидкі й безжалісні, ритми економічної й політичної конкуренції, ритми війни, що заполонили не тільки Англію, а й весь Західний світ. Нова дійсність спричинила злам у світогляді буржуазного інтелігента (чи то англійця, чи американця, чи німця), вона вимагала нового осмислення життя, нетрадиційних форм відображення, втілення незнаного, раніше досвіду. Кожен ішов своїм шляхом, а в результаті виявилося, що творчі експерименти І. Во, О. Хакслі, Е. Хемінгуея, Ф. С. Фіцджеральда багато в чому збігаються.

Сам Р. Олдінгтон називає «Смерть героя» — «романом-джазом» і цим перекидає місток до творчості Ф. С. Фіцджеральда, який перший виявив визначальні риси «доби джазу» і відтворив їх у своїй прозі. Джаз — це неоднорідне музичне явище, його історія розпадається на декілька періодів, які мають свої характерні ознаки. В часи Р. Олдінгтона джаз переживав пору свого дитинства. Тепер цей різновид джазу називається традиційним. В основному його визначають дві риси: імпровізація та швидка зміна ритму, яка, в свою чергу, не дозволяє музиці бути гармонійною, порушує її лад. Імпровізація є й у «Смерті героя», так само як і різкі контрасти, і швидка зміна тону, калейдоскопічність сцен і подій.

В романі п’ятеро його учасників — оповідач, батько й мати Джорджа, його жінка й коханка — виконують кожне свою «імпровізацію» на тему, що її пропонує Р. Олдінгтон,— «смерть героя». Таку назву має третя частина дванадцятої сонати Бетховена — жалобний марш на смерть героя. Для автора й оповідача тема безумовно трагічна. Поєднання «джазового ритму» з високим пафосом класичного твору дозволяє письменникові майстерно й точно відтворити особливу атмосферу трагічного, розірваного й негармонійного буття «втраченого покоління». Інші персонажі, ведучи свою музичну партію, перетворюють жалобний марш на «легку» музику. Їхнє ставлення до головної події роману сприяє їх сатиричному, відразливо-комічному освітленню.

Кожна з частин роману має назву, яка є відповідним музичним терміном і передає темп, але не оповіді як такої, а скоріше темп психічного відчуття оповідачем плину часу, який то розтягується (на війні), то навпаки — ущільнюється («вікторіанська» Англія), залежно від подій і самопочуття персонажів.

Пролог має назву «Allegretto», що означає: «помірно-швидко». В цій невеличкій частині твору йдеться про те, як реагували на звістку про «геройську» смерть Джорджа його рідні та близькі. Уже тут (як і належить прологові) намічені «больові точки» оповіді, виведені на спеку основні учасники трагічного фарсу, в загальних рисах окреслена доля головного героя, оскільки читач повинен, за задумом автора, не стільки стежити за розвитком подій, скільки замислитися над причинами того, що сталося з Джорджем і його ровесниками. Зміст роману, сконцентрований у пролозі, виявляється тією самою темою, яку будуть варіювати персонажі в трьох частинах роману.

Особливу увагу привертає подружжя Вінтерборнів, яким оповідач роздає характеристики, неначе ляпаси. Ось перший опис тихого й лагідного батечка Вінтерборна: «...егоїстичний альтруїст (тобто завжди схильний хвалити себе за те, що зрікся чогось такого, чого боявся або не хотів), він мав особливий хист нівечити життя тим, хто його оточував. Просто диво, скільки непоправного лиха може накоїти добра по суті людина... Він знівечив життя своїй дружині... знівечив життя й дітям... знівечив життя своїм друзям та клієнтам... а вже своє власне життя знівечив просто капітально. То було єдине діло, яке він зумів зробити по-справжньому сумлінно, грунтовно, до кінця».

Матір Джорджеву автор змальовує ще огиднішою й бридкішою за батька. В свої п’ятдесят років вона уявляє себе чарівною сімнадцятилітньою пустункою, а насправді це «взірець... зажерливої, скупої... міщанки». Її аж ніяк не засмутила звістка про смерть сина, навпаки — вона була рада можливості зіграти роль безутішної матері, вимагаючи від свого чергового коханця співчуття у ліжку. Негідна поведінка матері Вінтерборна дає оповідачеві всі підстави називати її «садисткою-некрофілкою». Таке визначення переводить її до розряду людей, «любителів мертвяків», що хоч і не безпосередньо, але винні у смерті таких, як Джордж Вінтерборн. А щоб у читача не залишилося жодних сумнівів щодо цього, Р. Олдінгтон прямо звинувачує їх: «В цьому й полягає трагедія Англії, що війна нічого не навчила її Вінтерборнів і що нею правили карикатурні, розгублені й безпорадні люди, які заповнили всі посади державної служби, а молодь у розпачі склала руки. Gott, strafe England[1] — ось молитва, котра була почута, й небо покарало Англію, позбавивши її розуму до такої міри, що вона лишила карикатурних Вінтерборнів при владі й удавала, ніби вони на щось годяться. А ми й далі миримося з цим, нам не вистачає навіть духу викинути цих карикатурних маріонеток давньої Англії в переддвер’я пекла, де їм і місце». Автор, сповнений відрази й гніву, проводить демаркаційну лінію між двома поколіннями, виявляє коріння конфлікту між дітьми, що провели свої кращі роки в окопах, та батьками, які правили країною так безглуздо, некомпетентно, що спричинили світову бойню.

«Vivace» (назва першої частини) означає «жваво, швидко». Швидкий темп оповіді зумовлений не тільки тим, що тут ідеться про досить довгий проміжок часу, а й специфікою зображення дійових осіб. Всі вони — маріонетки. Швидкі безглузді дії, метушня позбавляють їхнє існування будь-якого сенсу.

Однак, незважаючи на ядучі інвективи на адресу персонажів, незважаючи на право сатирика бути небезстороннім і часом навіть необ’єктивним, Р. Олдінгтон намагається зберегти справедливе ставлення до людей, подібних до батька й матері Вінтерборна, дошукується причин, які спотворили душі цього подружжя. Він змальовує три покоління Вінтерборнів, починаючи з Джорджевих дідуся й бабусі. Дорогоцінна бабуся, скалічена Вікторіанською мораллю, висотала, неначе упир, зі свого сина всю долю, позбавила самостійності, зробила з нього телепня й мамулу. А невістку Ізабеллу перетворила на «першокласну суку», яка тепер уже із своїх власних дітей вибиває дух вільнодумства й свободи, виховуючи їх згідно з кодексом «британця». Неоціненну допомогу в цій титанічній справі вона отримує від коледжу, де навчається її син. Начальники і наставники цього шанованого навчального закладу готують майбутніх солдатів, бездушні машини для вбивства. Директор коледжу полюбляє цитувати «зворушливі і вже справді невмирущі рядки Редьярда Кіплінга, що кінчаються словами: „Тоді ти, сину, будеш чоловіком“. Адже це так важливо — навчитись убивати. Так, поки не вмієш убивати, ти не можеш стати чоловіком, а тим більше — джентльменом»,— іронічно додає автор.

Звичайно, Джордж, маючи чутливу душу поета, не став довершеним продуктом англійської системи виховання. Йому ненависні імперські амбіції Великобританії, її колонізаторська пиха. Але таких, як Джордж, не так уже й багато. Значно частіше англійська школа виховує, на думку автора, таких людей, як лейтенант Еванс, фронтовий командир Джорджа Вінтерборна. Р. Олдінгтон змальовує тип, у якому сконцентровані провідні прикмети носія колонізаторської психології, намагаючись зберегти об’єктивність. Але вад в образі Еванса виявляється набагато більше, саме вони в значній мірі формують тип середнього англійця.

Отже, в першій частині показано два традиційних для роману виховання етапи формування особистості Джорджа — дитинство в лоні вікторіанської родини та раннє отроцтво — у військовій школі. Можна з певністю твердити — все, що визріло хорошого та доброго в душі юнака, відбувається не завдяки сімейному та шкільному вихованню, а всупереч йому, в завуальованому протиборстві з ним. «Жваво-швидка» частина роману закінчується для героя повним розривом з родиною. Для Джорджа починається пора самостійного життя, про яке йдеться в другій частині «Andante cantabile» — «Повільно, співуче». Можливо, ця частина має таку назву тому, що вона присвячена інтимний переживанням героя, його коханню до Елізабет і Фанні. Але й тут тон оповіді досить, саркастичний, безжалісно-іронічний.

Як і попередня, друга частина роману розпадається в свою чергу на дві частини, але якщо в першій частині дія відбувається, так би мовити, в вертикальному напрямі, в хронологічному вимірі, то в другій показано горизонтальний зріз — дві сфери життя героя — інтимна, та, що стосується Елізабет і Фанні, й професійна, пов’язана з журналістикою й мистецтвом.

Порвавши з рідною домівкою, Джордж як журналіст-початківець з головою поринає в бурхливий вир «літературно-мистецького» Лондона. Автор, спираючись на свій власний досвід роботи в журналах, дає нищівну характеристику буржуазній журналістиці — заняття, яке «можна визначити дуже коротко, але точно, як найпринизливіший різновид найпринизливішої розпусти — проституцію розумову».

Коли інтелектуальну атмосферу літературно-художнього Лондона на зламі двох століть (про яку мова йде в першій частині роману) визначають такі письменники, як Р. Л. Стівенсон, Р. Шилінг, Т. Гарді, Дж. Голсуорсі (його ім’я Р. Олдінгтон не називав прямо, а дається прихована цитата з «Саги про Форсайтів» — «консолі знов ідуть вище номіналу») і тільки О. Уайлд в загальну картину реалістичного розвитку літератури не «вписується», то через якихось десять — п’ятнадцять років обставини суттєво змінюються. На перший план виступають нереалістичні авангардистські, декадентські течії. Багатьох представників цих напрямів Р. Олдінгтон знав особисто. За сатиричними, гротесковими масками Френка Апджона, гера Шобба, товариша Бобба, містера Тобба ховаються конкретні особи — люди, які певного мірою визначали художню політику довоєнної Англії. Треба сказати, що Р. Олдінгтон не завжди був справедливий до них, на сторінках «Смерті героя» він зводив ніби рахунки за давні образи, але сатирик висміював своїх колег по перу не стільки як конкретних людей, скільки як лідерів, проводирів певних напрямів у мистецтві, галасливих і неплідних, зумовлених головним чином модою, а не обставинами.

Боббом в романі названо Д. Г. Лоуренса, який, до речі, був другом Р. Олдінгтона. Високо оцінюючи талант цього письменника, Р. Олдінгтон, проте, гостро критикував його за пристрасть до глобальних філософських ідей, в яких теософія сполучалася з перекрученням вчення Фрейда.

Ім’ям Френка Апджона наділено соратника Р. Олдінгтона по імажизму — Езру Паунда. Мабуть, йому дісталися найдошкульніші характеристики від автора «Смерті героя». Але безжальність і безкомпромісність сатирика обумовлені ситуацією того часу, полемікою реалізму з модернізмом. «Містер Апджон був по-справжньому велика людина,— глузує автор.— Він був Художник. Геть позбавлений і сліду внутрішньої оригінальності, він саме через це намагався бути оригінальним і щороку винаходив нову течію, в живописі». Автору картини «Христос у борделі в Блумзбері» не сидиться на місці, він весь поринув у пошуки нового в мистецтві. То добродій Апджон наслідує новітнє французьке мистецтво, то починав писати яскравими пуантилістськими крапками, то експериментує з формою і кольором у дусі футуризму. На час зустрічі Джорджа з послідовником новітніх течій в живопису, його приятель проповідує супрематизм.

Життя підтвердило правоту і прозорливість Р. Олдінгтона щодо небезпеки формалістських захоплень. Езра Паунд був, безумовно, талановитим художником, митцем, але він дискредитував своє ім’я, занапастив свій талант. З такою ж легкістю, з якою він у гонитві за модою міняв один мистецький напрям на інший, Е. Паунд змінив і свої погляди на державний лад. Він став активним прихильником італійського фашизму. Його розуміння цієї страшної політичної сили було легковажним і несерйозним. Але за свою легковажність йому довелося потім розплачуватися все життя.