Розділ «Частина перша  Своєрідний вступ»

 — Нині таких — мільйони, — впевнено заявив Вальтер. — Цей людський тип породила сучасність! — Фраза, що випадково спала на думку, сподобалася йому самому, так ніби стала першим рядком вірша, і ця фраза вже не дала йому спинитися, хоч він ще й не усвідомив її змісту. — Ти лишень поглянь на нього! Як гадаєш, хто він такий? Чи схожий він на лікаря, на комерсанта, на художника або на дипломата?

 — Але ж він — і не жоден із них! — тверезо заперечила Клариса.

 — То, може, він схожий на математика?

 — Цього я не знаю. Звідки ж мені знати, який вигляд у математика?!

 — Це ти сказала дуже слушно! Математик ні на кого не схожий. Тобто вигляд у нього, мабуть, такий інтелігентний загалом, що якогось одного, певного змісту позбавлений! Тепер уже ніхто, крім римо-католицьких священиків, не має такого вигляду, який йому належало б мати, тому що власною головою ми користуємося ще більш знеособлено, ніж власними руками. Але математика — це вершина, вона вже сьогодні знає про себе так само мало, як люди знатимуть, либонь, про луги, телят і курей, коли почнуть харчуватися не м’ясом і хлібом, а енергетичними пігулками!

Тим часом Клариса поставила на стіл простеньку вечерю, і Вальтер уже завзято заходився біля їжі, чим, певно, й було викликане його порівняння. Клариса дивилася на його губи. Вони нагадали їй про Вальтерову вже покійну матір; це були виразно жіночі губи, заклопотані їдою, наче звичайною домашньої роботою, а над ними — невеличкі підстрижені вусики. Очі його, навіть коли він просто вибирав на тарілці шматок сиру, блищали, мов свіжооблуплені каштани. На зріст Вальтер був невисокий і радше крихкотілий, аніж тендітний, а проте враження він справляв і належав до людей, на яких завжди, здається, вигідно падає світло.

 — З його вигляду не вгадаєш, хто він за професією, — провадив Вальтер далі, — проте не скидається він і на того, хто професії не має. А тепер пометикуй, який він насправді. Він завше знає, що треба робити; вміє поглянути жінці в очі; вміє будь-якої хвилини глибоко все продумати; вміє дати волю кулакам. Він талановитий, має силу волі, позбавлений забобонів, мужній, витривалий, наполегливий, розважливий… Не хочу спинятися на всіх цих властивостях окремо, хай би він їх і мав. Але ж він їх не має! Вони зробили з нього те, чим він є, і визначили йому шлях, одначе вони — не його. Коли він злий, у ньому щось сміється. Коли сумний — щось він уже готує. Коли його що-небудь зворушує, він це відкидає. Будь-який непорядний вчинок для нього в певному сенсі порядний. Лише можливий зв’язок важить йому, як оцінювати ту чи ту справу. Для нього нема нічого твердо усталеного. Усе може зазнавати змін — частина в цілому, в безлічі цілих, що належать, мабуть, до надцілого, якого він, однак, у жодному разі не знає. Тому кожна його відповідь — часткова, кожне його почуття — лише певний погляд, і значення має для нього не «що це», а тільки одне з отих другорядних «яке воно», значення має для нього лише яка-небудь домішка. Не знаю, чи зрозуміло я тобі пояснюю?

 — Зрозуміло, — мовила Клариса. — Але з його боку це, як на мене, дуже мило.

У голосі Вальтера мимоволі наростала неприязнь, його ревнощі поглиблювало давнє хлопчаче почуття слабкішого перед товаришем. Адже Вальтер, хоч і був певен, що той, крім кількох безневинних хизувань своєю кмітливістю, нічого такого не зробив, у душі не міг позбутися враження, що фізично Ульріхові завжди поступався. Картина, яку Вальтер оце намалював, принесла йому свободу, як вдалий витвір мистецтва; не він видобув її з себе, а слова десь поза ним, підладжуючись до загадкового вдалого початку, ліпились одне до одного, а тим часом усередині в ньому розпадалося щось таке, чого він навіть не усвідомлював. Вибалакавшись, він зрозумів, що Ульріх виражає не що інше, як оцей загальний занепад, властивий нині всьому на світі.

 — Невже це тобі до вподоби? — спитав нарешті він, боляче вражений. — Ні, серйозно ти цього не стверджуватимеш!

Клариса саме жувала хліб із м’яким сиром; усміхнутися вона змогла лише очима.

 — Ох, — зітхнув Вальтер, — колись ми думали, мабуть, теж десь так само. Але ж це можна розглядати лиш як попередній етап, не більше! Адже така людина — не людина!

Нарешті Клариса дожувала.

 — Таж він і сам так каже! — промовила вона.

 — Як каже він і сам?

 — Ох, та чи я знаю?! Каже, що нині все занепадає. Що тепер усе застрягло на місці, не лише він. Але він не бачить у цьому такої трагедії, як ти. Колись він розповів мені одну довгу історію. Якщо розкласти на частини єство тисячі людей, то вийде два десятки властивостей, відчуттів, процесів, структур і такого іншого, з чого ті люди складаються. А коли розкласти наше тіло, то лишиться сама вода й кілька десятків клубочків матерії, які в ній плаватимуть. Вода підіймається в нас достоту так, як у деревах, і тіла тварин вона утворює так само, як утворює хмари. Як на мене, це чудово. Щоправда, в такому разі вже просто не знаєш, що про себе й думати. І що робити. — Клариса захихотіла. — На це я йому відповіла, що ти, коли не йдеш на службу, цілими днями вудиш рибу й вилежуєшся на березі.

 — І що? Хотів би я знати, чи витримав би він оце бодай хвилин десять! Але люди, — твердо промовив Вальтер, — роблять це вже десять тисяч років — дивляться на небо, відчувають земне тепло й не розкладають усе це на частини, як ніхто не розкладає на частини свою матір!

Клариса знов не втрималася й захихотіла.

 — Він каже, відтоді все дуже переплуталося! Так само, як ми плаваємо на воді, ми плаваємо й у морі вогню, в бурі електрики, в небесах магнетизму, в болоті тепла тощо. Тільки нічого цього не відчуваємо. Зрештою лишаються взагалі самі формули. І висловити до пуття, що вони по-людському означають, неможливо. Оце й усе. Я вже забула, що вивчала в ліцеї, але десь так воно, либонь, і є. І якщо нині, каже він, хто-небудь хоче, як святий Франциск чи ти, називати птахів братами, то робити собі цю приємність просто так він не має права, він повинен зважитися полізти в піч, крізь трамвайне заземлення пірнути в землю або через кухонну мийку витекти в канал.

 — Так, так! — перебив Вальтер її розповідь. — Спершу з чотирьох елементів їх стає кілька десятків, і насамкінець ми вже плаваємо в самих лише зв’язках, процесах, у помиях процесів і формул, у чомусь такому, про що навіть не знаєш, що воно таке — річ, процес, гра уяви чи бозна й що! Тоді, виходить, немає різниці між сонцем і сірником, як немає різниці й між ротом як одним із кінців травного тракту й між другим кінцем цього тракту! Та сама річ має сотню граней, кожна грань — сотню зв’язків, і кожен із них відбиває якісь свої почуття. Виходить, людському мозку пощастило розщепити речі. Але речі розщепили людське серце! — Він підхопився на ноги, але із-за столу не вийшов, а сказав: — Кларисо! Він для тебе небезпечний! Зрозумій, Кларисо, сьогодні кожна людина нічого не потребує так, як простоти, близькости до землі, здоров’я. А також… Атож, безперечно, про це ти можеш казати що завгодно… А також дитини, бо саме дитина міцно прив’язує людину до землі. Усе, що тобі розповідає Уло, не по-людському жорстоке. Запевняю тебе, я, повернувшись додому, маю мужність просто випити з тобою кави, послухати, як щебечуть пташки, трохи прогулятись, перемовитися кількома словами із сусідами й спокійно дожити до вечора. Ось що таке людське життя!