Розділ «Частина перша  Своєрідний вступ»

Ці ніжні уявлення помалу скорочували відстань від нього до неї, та щойно вдалині подали м’який басок батьківські почуття, Клариса вперлася. Її обличчя, поки він підступав до неї, заніміло й зайняло оборонну позицію.

Коли Вальтер уже стояв просто перед нею, він весь пашів теплом і ласкою, як ото добротна сільська піч. У цій навалі ніжности Клариса на мить завагалася. Потому промовила:

 — А заськи, любий мій! — Вона схопила зі столу шматок сиру й окраєць хліба і хутко цьомкнула Вальтера в чоло. — Піду погляну, чи не налетіло нічних метеликів.

 — Але ж, Кларисо, — благально промовив Вальтер, — у цю пору року метеликів уже не буває!

 — Ой, та хто їх знає!

У кімнаті від неї лишився тільки сміх. З окрайцем хліба й сиром у руці вона вирушила блукати лугами; місцевість тут була спокійна, і Клариса могла обійтися й без супутника. Вальтерова ніжність опала, як завчасу знята з вогню запіканка. Він глибоко зітхнув. Потім невпевнено знову сів за рояль і торкнувся пальцями кількох клавіш. Хотів він того чи ні, а виходила фантазія на мотиви з вагнерівських опер, і серед сплесків цієї нестримної, зухвалої субстанції, в якій він собі колись, у полоні гордощів, відмовляв, пальці його борсалися й плюскались у потоці звуків. Нехай їх чують в усіх усюдах! Наркоз цієї музики спаралізував його спинний мозок, і на душі йому стало легше.

18. Моосбруґер

На той час громадськість була заклопотане справою Моосбругера.

Моосбругер був стельмах — високий, широкоплечий чоловік без зайвої огрядности, з чубом, як бурий смушок, і добродушними міцними лапищами. Добродушну силу й потяг до справедливости виражало і його обличчя, і якби тієї сили й того потягу хтось і не помітив, то відчув би на запах — терпкий, простий, сухий запах робочого дня, запах, що становив немовби одне ціле з цим тридцятичотирирічним чоловіком і йшов від спілкуванням з деревиною та працею, яка вимагала не менше неквапливости, ніж напруження.

Люди, вперше взрівши це обличчя, яке Всевишній наділив усіма ознаками доброти, спинялися, мов укопані, бо зазвичай Моосбруґер ходив у супроводі двох озброєних судових охоронців, тримаючи поперед себе міцно зв’язані руки; його вів на міцному залізному ланцюжку один із його супровідників.

Коли Моосбруґер помічав, що на нього дивляться, на його добродушному широкому обличчі зі скуйовдженим чубом і вусами розпливалася усмішка; він носив короткого чорного піджака й світло-сірі штани, крокував, широко розставивши ноги, по-військовому, але найбільшу увагу репортерів у судовій залі привертала все ж таки його усмішка. Вона бувала знічена й лукава, іронічна, підступна, болючо-гірка, божевільна, кровожерна, моторошна… Вочевидь перебираючи суперечливі означення, репортери відчайдушно намагалися знайти в цій усмішці щось таке, чого, мабуть, не знаходили більше в усьому його добропорядному образі.

Річ у тім, що Моосбруґер по-звірячому вбив жінку — повію щонайнижчого ґатунку. Репортери з усіма подробицями описували рану від горлянки до потилиці, дві колоті рани в грудях, які пройшли крізь серце, дві на лівому боці спини, а також підрізані груди, що мало не відпадали; усе це репортери змальовували з відразою, але не спинялись, аж поки налічили тридцять п’ять ударів ножем у черево й дали пояснення щодо різаної рани майже від пупка до крижів, за якою вгору по спині йшли численні менші; крім того, на шиї лишилися сліди від зашморгу. Вони не знали, як усі ці жахіття пов’язати з добродушним обличчям Моосбруґера, хоч самі були люди добродушні, а проте цю трагедію описували по-діловому, зі знанням справи й вочевидь задихаючись від напруження. Навіть очевидним поясненням, що йдеться, мовляв, про психічнохворого — адже через такі злочини Моосбруґер уже кілька разів побував у божевільні, — вони, по суті, не скористалися, хоч нині досвідчений репортер чудово розуміється в таких справах; схоже, наразі їм дуже не хотілося відмовлятись від лиходія й випускати цей випадок зі світу власного у світ хворих, у чому вони поділяли думку психіатрів, які вже оголошували Моосбруґера стільки ж разів здоровим, скільки й неосудним. А потім сталася дивина: ледве довідавшись про патологічні витівки Моосбруґера, тисячі людей, котрі засуджували газетярів за їхню жадобу до сенсацій, відразу сприйняли цю новину як «щось нарешті цікавеньке», — і завжди заклопотані чиновники, і їхні чотирнадцятирічні сини, й поглинені домашніми турботами дружини. І хоч вони через того виродка й зітхали, однак переймалися ним, на відміну від власних життєвих проблем, більше просто так, у душі. Отож у ці дні який-небудь добропорядний начальник відділу чи банківський прокурист, уже лягаючи спати, бувало, казав до вже сонної дружини: «Що б ти зараз зробила, якби я був Моосбругером?…»

Ульріх, щойно його погляд упав на це обличчя поверх кайданків, позначене Божою ласкою, хутко вернувся назад, тицьнув вартовому в сусідньому окружному суді кілька сигарет і спитав про арештанта, якого конвой, схоже, зовсім недавно вивів через цю браму; отож він довідався… Одначе так ці речі відбувалися, мабуть, колись, позаяк про них часто розповідають у такій манері, і Ульріх майже вірив у це й сам, але тепер правда полягала в тому, що він просто вичитав про все в газеті. Минуло ще багато часу, перше ніж він познайомився з Моосбругером особисто, а побачити цього чоловіка навіч доти йому пощастило тільки один раз у залі суду. Ймовірність дізнатися про що-небудь незвичайне з газети багато більша, ніж імовірність стати свідком цього самому; інакше кажучи, важливіші речі нині стаються у сфері абстракцій, а менш важливі — в дійсності.

У такий спосіб Ульріх довідався про історію Моосбругера приблизно ось що.

У дитинстві Моосбругер був нещасним сіромахою, пастушком у такому крихітному сільці, що до нього й путівець не вів, і був хлопчина такий убогий, що навіть ніколи не заводив розмови до жодної дівчини. На дівчат він лише дивився — і згодом, коли пішов підмайстром, а вже коли пустився в мандри, то й поготів. Лишень уявіть собі, що це означає. На те, чого жадаєш так само природно, як води чи хліба, завжди можеш тільки дивитись! Але за якийсь час починаєш жадати цього вже неприродно. Вона проходить повз тебе, і спідниці погойдуються на її литках. Вона перелазить через тин, і її видно вже до колін. Заглядаєш їй в очі — а вони стають непроникними. Чуєш, як вона сміється, хутко обертаєшся, а бачиш обличчя, таке саме застигле й кругле, як нірка, в яку щойно шмигнула миша.

Тож і не дивно, що вже після першого вбивства дівчини Моосбругер виправдовувався тим, буцімто за ним весь час ганяються духи й день і ніч кличуть його до себе. Вони спихали його з ліжка, коли він лягав спати, й не давали працювати, коли ставав до роботи; а ще він чув, як вони день і ніч розмовляють між собою і сперечаються. То не була душевна хвороба, й Моосбругер терпіти не міг, коли так казали; іноді він, звісно, й сам прикрашав це спогадами про церковні проповіді або тлумачив згідно з порадами щодо симулювання, яких можна наслухатись у в’язницях; але матеріал для цього завжди був напоготові, він тільки трохи мерхнув, коли його лишали поза увагою.

Так було й у мандрах. Узимку стельмахові знайти роботу важко, й Моосбругер нерідко цілими тижнями лишався без даху над головою. Плентаєш, бувало, цілісінький день, прибиваєшся до села, а голову прихилити ніде. І чимчикуй далі, до пізньої ночі. Поїсти — нема за віщо, отож і жлуктиш горілку, поки посиніє в очах і ноги понесуть уже самі. Проситися до нічліжки, попри теплий супчик, не хочеться, — почасти через тамтешні воші, а почасти через образи й приниження; краще вже вижебрати кілька крейцерів та забратися до якого-небудь селянина на сіновал. Не питаючись, звісно, а то спершу довго проси-благай, а тоді однаково лиш образу терпи. На ранок, певна річ, нерідко доходить до сварки й доносу на нього за побої, бродяжництво й жебрування, і помалу товщає тека судимостей, яку кожен новий суддя розгортає так поважно, начебто саме вона й приховує всю правду про Моосбругера.

А хто-небудь замислювався над тим, що таке цілими днями й тижнями по-справжньому не митися? Шкіра шкарубне так, що ти здатний уже лише на грубі рухи, навіть якщо й скортить зробити лагідний, і під такою корою жива душа костеніє. На здоровий глузд це впливає, либонь, менше, найнеобхідніше робиш цілком розважливо; очевидно, мозок горить, мов невеличкий каганець у величезному мандрівному маяку, повному розтоптаних дощових черв’яків та саранчі, але все особисте тут розчавлене, і блукає лише охоплена бродінням органічна речовина. І ось коли Моосбругер мандрував від села до села чи простував безлюдними путівцями, на шляху його почали траплятися жінки, цілими процесіями. Спершу одна жінка, аж за півгодини, щоправда, — ще одна, та навіть коли вони вигулькували так рідко й геть нічого спільного між собою не мали, загалом то були все ж таки процесії. Жінки прошкували від села до села або просто на хвилинку вибігали з хати, були в теплих хустках чи кофтах, які щільно, мов шкіра на змії, облягали їм клуби, входили до теплих світлиць чи вели перед собою дітей, або з’являлися на дорозі самі-самісінькі, і їх можна було збити камінцем, як ворону. Моосбругер стверджував, що він — не садист, котрий убиває на Грунті статевого збочення, бо надихала його щоразу, мовляв, лише відраза до цього жіноцтва, і так воно, мабуть, і було, адже можна зрозуміти й кота, який сидить перед кліткою, де вистрибує туди-сюди жирна золотиста канарка, або який хапає, відпускає, знов хапає й знову відпускає мишу, щоб іще раз побачити, як та втікає. А що таке собака, цей друг людини, який женеться вслід за колесом і кусає його лише так, задля забави? Виходить, у ставленні до живого, того, що рухається, безмовно котиться чи шмигає, є таємна неприязнь до співістоти, котра тішиться сама собою? І що, врешті, було робити, коли вона кричала? Можна було або отямитись, або, якщо отямитись уже не сила, кинути її ницьма й набити їй рота землею.

Моосбругер був простий собі стельмах, у житті — сам як палець, і хоч повсюди, хай би де він працював, товариші знаходили з ним спільну мову, щирих друзів він не мав. Нездоланний інстинкт час від часу жорстоко вивертав його єство назовні; та, може, Моосбругерові й справді бракувало, як він казав, лише виховання й нагоди, щоб, скориставшись нею, стати чимось іншим — янголом масової смерти, палієм театрів чи великим анархістом; адже анархістів, що гуртувалися в таємних союзах, він зневажливо називав двоєдушними брехунами. Він був, безперечно, нездоровий; та хоча в основі його поведінки вочевидь лежала хвороблива натура, що робила його відлюдькуватим, сам він бачив у цьому якесь гостріше й вище усвідомлення власного «я». Усе його життя було до смішного, до розпачу незграбною боротьбою за те, щоб люди це визнали й оцінили. Він ще парубком переламав пальці одному своєму роботодавцеві, коли той надумав його покарати. А від іще одного Моосбругер утік, прихопивши його гроші, — задля неминучої справедливости, як він казав. Надовго в нього не вистачало терпцю ніде, на одному місці він лишався доти, доки — так це спершу було завжди — тримав людей у страху своїм мовчазним працелюбством, привітним спокоєм і широченними плечима; та щойно до нього починали ставитися непоштиво, запанібрата, так ніби нарешті його розгадали, він спаковував свої лахи, бо його поймало моторошне відчуття, немовби шкіра вже погано пристає йому до тіла. Якось, на одному будівництві, він спізнився це зробити; чотири муляри змовилися довести йому свою перевагу, скинувши його із самого вершечку риштування на землю; але він почув, як вони, підкрадаючись, пересміюються в нього за спиною, і ринув на них з усією своєю величезною силою, одного зіпхнув з других від землі сходів, а ще двом порізав на руках усі сухожилки. Те, що його за це покарали, перевернуло йому, як він казав, душу. Він емігрував. До Туреччини. Але повернувся, бо світ повсюди гуртовувався проти нього; з цією таємною змовою не могли позмагатися ні чарівні слова, ні доброта.

А такі слова Моосбругер старанно підхоплював у в’язницях та божевільнях — крихти латини й французької, які він уставляв у найменш відповідні місця своїх промов відколи виявив, що знання цих мов дає можновладцям право «ухвалювати рішення» щодо його долі. З цієї самої причини він намагався й на судових засіданнях висловлюватися добірною літературною мовою, казав, наприклад: «Це, очевидно, слугує основою мого насильства», або: «Я уявляв її ще жорстокішою, ніж звичайно буває, як свідчать мої спостереження, таке жіноцтво». Та коли він бачив, що жодного враження не справляє й це, тоді нерідко вдавався до ефектної театральної пози й бундючно оголошував себе «анархістом-теоретиком», якого щохвилини могли б урятувати соціал-демократи, якби він сам схотів скористатися з послуг отих жидів, щонайзапекліших визискувачів неосвіченого трудового народу. Отож виявлялося, що Моосбругер має свою «науку» — сферу, до якої вченій зарозумілості його суддів було зась.