Розділ «Частина перша  Своєрідний вступ»

Але Ульріх змінив лише коня, перейшовши від кавалерії до техніки; новий кінь мав залізні ноги й бігав удесятеро прудкіше.

У світі Ґьоте гуркіт ткацьких верстатів людям ще заважав; у добу Ульріха вже почали відкривати музику машинних залів, клепальних молотків та фабричних гудків. Не варто, звісно, гадати, нібито люди дуже скоро помітили, що хмарочос вищий, ніж вершник на коні; навпаки, ще й нині вони, коли хочуть вдати із себе щось особливе, вилазять не на хмарочос, а на високого коня, й швидкі вони, саме мов вітер, і зіркі не як величезний рефрактор, а як орел. Почуття їхні ще не навчилися вдаватись до послуг їхнього розуму, й відмінність у розвитку почуттів і розуму майже така сама велика, як між сліпою кишкою та корою головного мозку. Виходить, не таке вже то й мале щастя — здогадатись, як це сталося з Ульріхом уже в перші його юнацькі роки, що людина в усіх високих, на її погляд, питаннях поводиться багато старомодніше, ніж її механізми.

Щойно Ульріх ступив до навчальних залів механіки, як його охопила лихоманка. Навіщо тобі ще й Аполлон Бельведерський, коли перед очима в тебе нові форми турбоґенератора чи гра ланок розподільчого пристрою парової машини! Кого цікавлять тисячолітні балачки про те, що добре, а що — погано, коли виявляється, що це — зовсім не «константи», а «функціональні значення» й добротність виконаної роботи залежить від історичних обставин, а добротність людей — від психотехнічної майстерности у використанні їхніх властивостей! Світ, якщо на нього дивитися з погляду технічного, просто смішний, непрактичний у всіх людських взаєминах, вищою мірою марнотратний і неточний у своїх методах; а хто звик залагоджувати свої справи за допомогою логарифмічної лінійки, той просто не сприйматиме серйозно добру половину того, що стверджують люди. Логарифмічна лінійка — це неймовірно дотепно переплетені системи чисел і поділок; логарифмічна лінійка — це дві біленькі, лаковані планочки трапецієвидного поперечного перерізу, які ковзають одна по одній і дають змогу миттю розв’язувати щонайскладніші завдання, не втрачаючи марно жодної думки; логарифмічна лінійка — це невеличкий символ, що його носять у нагрудній кишеньці й відчувають серцем, як такий собі твердий білий штрих; якщо хто-небудь приходить із гучними твердженнями чи глибокими почуттями, а ти маєш логарифмічну лінійку, то кажеш: «Хвилиночку, спершу розрахуймо межі похибок і ймовірну вартість усього цього!»

Це було, поза всяким сумнівом, широке уявлення про інженерну справу. Воно становило рамки привабливого майбутнього автопортрету, що зображував чоловіка з рішучими рисами, з натоптаною шеком люлькою в зубах, у спортивній шапочці й чудових чоботях для верхової їзди, — чоловіка, який подорожує з Кейптауна до Канади, щоб здійснити солідні проекти своєї фірми. При цьому завжди можна знайти час і принагідно дістати від свого технічного мислення пораду щодо влаштування світу й управління ним чи який-небудь вислів на взірець емерсонівського, що його не завадило б почепити над кожною майстернею: «Люди живуть на землі як пророки майбутнього, а всі їхні справи — це пошуки й спроби, адже будь-яку справу може перевершити нова!» Сказати правду, цей вислів належав самому Ульріхові, він склав його з кількох фраз Емерсона.

Важко сказати, чому інженери не зовсім такі, щоб відповідати цим словам. Чому багато з них, приміром, носять годинника на ланцюжку, який кривобокою крутою дугою тягнеться від кишеньки в камізельці до одного з горішніх ґудзиків або утворює на череві один підйом і два спуски, так ніби він — у вірші? Чому їм до вподоби носити в краватках шпильки з оленячими зубами або з підковками? Чому костюми їхні сконструйовані так, як перші зразки автомобіля? Чому, зрештою, вони рідко розмовляють про щось інше, крім своєї професії, а коли все ж таки й розмовляють, то роблять це так неприродно, вимушено, розпливчасто й формально, що слова проникають усередину не глибше, ніж до надгортанника? Певна річ, це стосується далеко не всіх, але багатьох таки стосується, й ті, з ким Ульріх познайомився, коли найнявся на службу в заводську контору вперше, були саме такі, а ті, з ким він познайомився, коли найнявся вдруге, були теж такі. Вони справляли враження людей, які міцно пов’язані зі своїми креслярськими дошками, залюблені у свою роботу й виконують її навдивовижу справно; але пропозицію застосувати власні сміливі думки не до своїх механізмів, а до себе самих, вони сприйняли б приблизно так, як вимогу скористатися молотком із протиприродною метою — для вбивства.

Отож друга, вже зріліша спроба, до якої Ульріх удався, щоб стати незвичайною людиною на шляху техніки, завершилася швидко.

11. Спроба найважливіша

З приводу того, що було досі, тепер Ульріх лише похитав би головою, от ніби хто-небудь заходився б розповідати йому про переселення його душі; але не з приводу своєї третьої спроби. Нема нічого дивного в тому, що інженер з головою поринає в свою вузьку професію замість вийти на вільні простори світу ідей, хоч його машини та механізми й надходять аж на край землі; адже ні йому не потрібно вміти переносити сміливість і новизну душі своєї техніки на власну душу, ні машина не в змозі застосувати до самої себе рівняння з нескінченно малими, що лежать в її основі. Однак щодо математики сказати цього не можна; тут маємо до діла із самою новою логікою, з самим духом, тут — корінь часу й джерела дивовижних перетворень.

Якщо це і є здійснення одвічних мрій — літати в небі й плавати з рибами, пробиватися крізь товщу велетенських гір, із нечуваною швидкістю пересилати повідомлення, зором і слухом осягати далеке й невидиме, чути, як розмовляють покійні, поринати в чудодійний цілющий сон, живими очима бачити, який вигляд матимеш через двадцять років після власної смерти, серед мерехтливих ночей знати, що над і під цим світом є тисячі всіляких речей, про які досі ніхто не здогадувався, якщо світло, тепло, сила, насолода, затишок — це одвічні мрії людства, то нинішні дослідження — не лише наука, а й чарування, демонстрація величезних зусиль серця й мозку, перед якою Господь відгортає складку за складкою своєї мантії, релігія, догматику якої пронизує й підтримує сувора, мужня, гнучка, холодна й гостра, мов ніж, математична логіка.

Звичайно, не можна заперечувати, що, на думку нематематиків, усі ці одвічні мрії здійснилися раптом зовсім не так, як це спершу уявлялося. Поштовий ріжок Мюнгаузена був прекрасніший, ніж голос, законсервований фабричним способом; семимильні чоботи — прекрасніші, ніж автомобіль, королівство Лаурина[4] — прекрасніше, ніж залізничний тунель, чарівний корінь — прекрасніший, ніж фототелеграми, втішатися серцем рідної матері й розуміти птахів — прекрасніше, ніж зоопсихологічні дослідження виражальних можливостей пташиного голосу. Люди здобули реальність і втратили мрію. Вони вже не лежать під деревом, розглядаючи небо у проміжок поміж великим і другим пальцем на нозі, а творять; і не можна сидіти голодним і неуважним, якщо хочеш чогось домогтися, а треба з’їсти біфштекс і ворушитися. Картина достоту така, немовби старе безпорадне людство заснуло на мурашнику, а коли прокинулося нове, то у кров йому вже поналазило мурашок, і відтоді воно змушене несамовито розмахувати руками й дригати ногами, не в змозі позбутися отого огидного відчуття тваринної старанности. Розводити про це довгі балачки й справді не варто, нині більшість людей і так розуміють, що математика, мов демон, проникла в усі сфери нашого життя. Може, не всі ці люди вірять в історію про диявола, якому можна продати душу; але всі люди, котрі, либонь, щось тямлять у душі, коли вже вони, бувши священиками, істориками й митцями, постійно мають з цього неабиякі прибутки, запевняють, буцімто її занапастила математика й буцімто математика — джерело злого розуму, який хоч і обертає людину на володаря землі, проте водночас і робить її рабом машини. Внутрішня виснаженість, страхітливе поєднання скрупульозности в деталях і байдужости загалом, жахлива самотність людини в пустелі подробиць, її тривога, злість, небачена безсердечність, жадібність, холод і жорстокість, притаманні нашому часу, — це, згідно з тими свідченнями, не що інше, як наслідок утрат, що їх завдає душі гостре логічне мислення! Отож і тоді вже, коли Ульріх став математиком, були люди, які пророкували загибель європейської культури через те, що в людині не лишилося віри, любови, простодушности, доброти, і прикметно, що всі вони в шкільні та юнацькі роки були кепськими математиками. Згодом це стало для них доказом того, що математика, матір точного природознавства й бабуся техніки, є й праматір’ю того духу, який врешті породив і отруйні гази та військових льотчиків.

Не усвідомлювали цих небезпек, по суті, лише самі математики та їхні учні, природодослідники; все це вони відчували душею так само мало, як гонщики-велосипедисти, що, завзято натискаючи на педалі, не помічають нічого в світі, крім заднього колеса того, хто мчить попереду. Про Ульріха, навпаки, можна було з певністю сказати, що математику він любив через людей, котрі її терпіти не могли. У цю науку він був закоханий не так з наукового погляду, як суто по-людському. Він бачив, що в усіх питаннях, де математика вважає себе компетентною, вона має думку іншу, ніж звичайні люди. Якби наукові погляди можна було замінити загальним світоглядом, гіпотезу — експериментом, а істину — дією, то справа життя будь-якого видатного природодослідника чи математика, якщо брати її мужність і руйнівну силу, значно перевершила б найбільші історичні подвиги. Не з’явився ще на світі той чоловік, який сказав би своїм прихильникам: «Крадіть, убивайте, віддавайтесь розпусті! Наше вчення таке всемогутнє, що гноївку ваших гріхів воно оберне на кришталево-пінний гірський струмок». Але в науці кожні кілька років те, що доти вважали помилкою, раптом ставить з ніг на голову всі колишні уявлення або якась доти непримітна й знехтувана думка стає володаркою нового царства ідей, і такі випадки тут — не просто перевороти, ні, вони, мов драбина Якова, ведуть у височінь. У науці все відбувається так само яскраво, безпечно й прекрасно, як у казці. І Ульріх відчував: люди про це просто не знають, вони навіть не уявляють собі, як тепер можна міркувати; якби можна було навчити їх міркувати по-новому, то вони й жили б інакше.

Щоправда, тепер постає запитання: чи в світі й справді все йде так уже шкереберть, що його раз у раз треба ставити з голови на ноги? Але на це світ уже давно сам дав дві відповіді. Адже відколи він існує, більшість людей замолоду виступали за те, щоб його перекинути. Їм було смішно бачити, як міцно прив’язані старші до того, що мають, і як вони, замість міркувати мізками, міркують серцем, шматком плоті. Ця молодь завжди помічала, що моральна тупість старших — це нездатність до нових зв’язків такою самою мірою, як і звичайна інтелектуальна тупість, і для неї самої, для молоді, природною була мораль продуктивности, героїзму й перемін. Проте, досягнувши віку, коли мрії здійснюються, молодь про це вже не згадувала, та й не бажала згадувати. Ось чому багато з тих, для кого математика чи природознавство стали професію, вважатимуть за зухвальство, якщо хто-небудь зробить вибір на користь науки з тих самих причин, що й Ульріх.

І все ж у цій третій професії він, відколи кілька років тому обрав її, досяг, на думку фахівців, не так уже й мало.

12. Жінка, кохання якої Ульріх домігся

після розмови про спорт і містику

Виявилося, що до високих ідей прагне й Бонадея.

Це була та сама жінка, яка врятувала Ульріха вночі, коли він так невдало боксував, а другого ранку навідалася до нього під низько опущеним серпанком. Він охрестив її Бонадеєю, доброю богинею, тому що такою вона ввійшла в його життя, а також на честь богині цнотливости; в давньому Римі та мала храм, який внаслідок дивних перипетій став осереддям усілякої розпусти. Сама Бонадея про це не знала. Гучне ім’я, яке вона дістала від Ульріха, припало їй до вподоби, й під час своїх відвідин вона носила його, як розкішно вишитий пеньюар.

 — То я — твоя добра богиня? — перепитувала вона. — Твоя bona dea?

І правильна вимова цих двох слів вимагала, щоб цієї хвилини вона обвивала руками його шию й, трохи закинувши назад голову, зворушливо зазирала йому в очі.

Бонадея була дружина одного шанованого чоловіка й ніжна мати двох славних хлопчиків. Її улюблене поняття було «глибоко порядний», вона прикладала його до людей, слуг, справ і почуттів, коли хотіла сказити про них що-небудь добре. Бонадея могла промовляти слова «справжнє», «добре» й «гарне» так само часто й невимушено, як хтось інший каже «четвер». Що задовольняло її потребу в ідеях найповніше, то це — уявлення про життя в тихому, ідеальному колі, що його утворюють рідний чоловік та діти, тоді як десь далеко внизу мріє темне царство на ім’я «не введи мене у спокусу», приглушуючи своїм мороком осяйне щастя й змушуючи його світитися м’яко, мов лампа. Вона мала лише одну ваду: вже сам вигляд чоловіків викликав у ній надзвичайно глибоке збудження. Ні, похітлива Бонадея зовсім не була; просто вона страждала чутливістю, як ото люди страждають, бува, чимось іншим, — скажімо, в когось пітніють руки, а хтось легко змінює свої переконання; це була немовби її вроджена риса, й вона не могла нічого з собою вдіяти. Познайомившись з Ульріхом за таких романтичних обставин, які надзвичайно збуджують уяву, вона від першої хвилини була приречена стати жертвою пристрасти, що зародилась як співчуття, згодом, після недовгої, але запеклої боротьби, перейшла в заборонену потаємність і тривала далі як поперемінні укуси то гріха, то каяття.