Розділ «Частина перша  Своєрідний вступ»

В обивателя, який цілий день спокійно топче свою доріжку, м’язи виконують значно більшу роботу, ніж в атлета, котрий один раз на день вижимає величезну вагу; це доведено з погляду фізіології, а отже, й дрібні буденні зусилля у своїй суспільній сумі, а також завдяки тому, що їх можна отак підсумовувати, додають світу, либонь, куди більше енергії, ніж героїчні подвиги; ба більше, героїчний подвиг уявляється просто-таки крихітною піщинкою, яку в полоні глибокого самообману підіймають на гору. Ця думка йому сподобалася.

Але слід додати, що сподобалася вона йому не через те, що він, скажімо, любив міщанське життя; навпаки, йому просто давало насолоду створювати труднощі власним уподобанням, які колись були зовсім інші. Може, саме обиватель і передчуває зародження величезного нового, колективного, комашиного героїзму? Його назвуть героїзмом раціоналізованим і знайдуть у ньому небачену красу. Хто може знати про це вже тепер?! І таких надзвичайно важливих запитань, що лишалися без відповіді, тоді було сотні. Вони зависали в повітрі й палали під ногами. Час на місці не стояв. Люди, яких тоді ще й на світі не було, в це не повірять, але час рухався зі швидкістю верхового верблюда вже й тоді, а не лише сьогодні. Не знали тільки куди. Та й не могли до пуття збагнути, що було нагорі, а що — внизу, що йшло вперед, а що — назад.

 — Можна робити що завгодно, — промовив сам до себе чоловік без властивостей, стенувши плечима. — У такій плутанині сил це не має аніякісінького значення! — І відвернувся як людина, котра вміє багато від чого відмовлятись, ба навіть як хворий, котрий боїться до чогось дуже доторкнутися, й коли він, простуючи через суміжну гардеробну, порівнявся з боксерською грушею, що висіла там, то завдав їй такого блискавичного й потужного удару, якого в смиренному настрої чи в кволому стані зазвичай не завдають.

3. Навіть людина без властивостей має батька з властивостями

Цей чоловік без властивостей не дуже давно повернувся з-за кордону і, власне, лише через свою гордовитість та через те, що терпіти не міг звичайних помешкань, винайняв цей замочок, який колись був літньою резиденцією перед міською брамою; але з часом, коли місто розрослося й поглинуло цю резиденцію, вона втратила своє призначення і зрештою стала просто незаселеною й нікому не потрібною ділянкою, що очікувала підвищення цін на землю. Отож орендна плата була невисока, але потім багато грошей несподівано пішло на те, щоб дати тут лад і привести все у відповідність із сучасними вимогами. То була авантюра, внаслідок якої він мусив зрештою звернутися по допомогу до батька, хоч це було йому досить-таки неприємно, позаяк він любив свою незалежність. Він мав тридцять два роки, а батько — шістдесят дев’ять.

Старого добродія пойняв жах. Власне, не через цю несподіванку, ні, хоча й через неї також — він-бо ненавидів легковажність, і не через витрати, на які мусив піти, адже йому, по суті, було до душі те, що в сина прокинулася потреба облаштувати своє життя й завести власне домашнє вогнище. Одначе придбання будівлі, яку інакше, ніж замком, хоч і з додаванням зменшувального суфікса, не назвеш, ображало його почуття й лякало їх, як зухвалість, що накликає біду.

Сам він починав домашнім учителем у ясновельможних родинах — спершу ще студентом, а потім і молодим помічником адвоката — і, власне, не через нужду, бо вже його батько був чоловіком заможним… Згодом, уже викладаючи в університеті й ставши професором, він, однак, відчув, що життя його за це винагородило, бо завдяки колишнім зв’язкам, які старанно підтримував, помалу виріс в юридичного консультанта майже всієї земельної аристократії своєї батьківщини, хоч тепер ніяких підробітків уже зовсім і не потребував. Атож, і навіть іще тривалий час після того, як надбані ним у такий спосіб статки уже витримували порівняння з весільним подарунком від однієї родини райнських промисловців, що його дістала на придане рано померла мати його сина, ці зв’язки, набуті замолоду й зміцнені в зрілому віці, не уривалися. Хоча тепер цей шанований учений від справжньої юридичної практики відійшов і лише принагідно ще надавав високооплачувані послуги консультанта, всі події, що стосувалися колишніх його покровителів, він, однак, ретельно реєстрував у своїх записах, скрупульозно переносив з батьків на синів та онуків, і не минало жодної нагороди чи відзнаки, жодного шлюбу, жодного дня народження чи іменин без привітального листа від нього з ненав’язливою сумішшю поштивости й спільних спогадів. Так само пунктуально щоразу надходили й короткі відповіді з вдячністю любому другові й поважному вченому. Тож його син від юних літ знав про цей аристократичний талант гордовитости, який майже несвідомо, але досить упевнено визначає міру люб’язности, а запобігання людини, що належить усе ж таки до аристократії духовної, перед власниками коней, орних земель і традицій завжди викликало в нього роздратування. Але його батько не переймався цим не з розрахунку; велику кар’єру в такий спосіб він зробив суто інстинктивно, він став не лише професором, членом академій та численних наукових і державних колегій, а й лицарем, комтуром, навіть кавалером Великого хреста високих орденів, його величність нарешті подарував йому спадкове дворянство, а ще доти призначив його членом Верхньої палати. Сподобившись такої відзнаки, він приєднався там до ліберально-буржуазного крила, яке іноді опонувало родовому дворянству, але цікаво, що нікого з його аристократичних покровителів це не ображало й навіть не дивувало; у ньому ніколи нічого іншого, крім духу буржуазії, що спинається на ноги, не вбачали. Старий добродій брав діяльну участь у спеціальних комісіях із законодавства, й навіть коли в якому-небудь бурхливому голосуванні опинявся на буржуазному боці, у протилежному таборі це викликало не злість, а радше жаль із приводу того, що його просто не запросили. У політиці він не робив нічого іншого, крім того, що свого часу було його службовим обов’язком: поєднував багато ґрунтовніші знання, які іноді давали змогу щось поліпшувати, з враженням, нібито на його особисту відданість усе ж таки можна покластися, і, суттєво не змінившись, як стверджував його син, з учителя домашнього доріс до вчителя верхньопалатного.

Коли він довідався про історію із замком, вона видалася йому переступом певної межі, яка законом не передбачена, однак вимагає ще суворішого дотримання, ніж передбачена, і почав діймати сина докорами, ще гіркішими, ніж ті, що їх уже закидав йому в минулому; ба більше, тепер вони лунали навіть як пророкування лихого кінця, який, мовляв, уже не далеко. Ображеним виявилося головне почуття його життя. Як і в багатьох тих, хто досяг чогось значного, це почуття, далеке від користолюбства, складалося з глибокої любови до корисного, так би мовити, загалом і надособисто, інакше кажучи, з чесної поваги до того, на чому будуєш свою вигоду, поваги не через те, що ти її будуєш, а будуєш у гармонії й одночасно з нею, а також із загальних причин. Це дуже важливо; навіть благородний собака шукає собі місця під обіднім столом, не бентежачись, що його копають ногами, — під столом не через собачу ницість, а через прив’язаність і вірність, а люди дуже тверезі й розважливі не домагаються в житті й половини того, чого домагаються натури досить багатогранні, здатні пройматися справді глибокими почуттями до людей і обставин, що дають їм пожиток. 

4. Якщо є відчуття реальности,

то має бути й відчуття можливости

Щоб легко ввійти у відчинені двері, не треба забувати про те, що в них твердий одвірок. Це правило, якого завжди дотримувався старий професор, — просто вимога відчувати реальність. Та якщо є відчуття реальности, — а права на існування такого відчуття ніхто під сумнів не візьме, — то має бути й щось таке, що можна назвати відчуттям можливости.

Хто його має, той не скаже, приміром, такого: «Тут сталося, станеться чи має статися те або те». Ні, така людина заходиться вигадувати: «Тут могло б, мало б статися чи неодмінно сталося б…» А якщо їй пояснять, що справа стоїть так, як вона стоїть, то людина міркуватиме собі: «Що ж, могло б, мабуть, бути й інакше». Отож відчуття можливости не буде помилкою визначити просто як здатність міркувати про все, що цілком могло би бути, а тому, що є, не надавати більшої ваги, ніж тому, чого нема. Як видно, такий творчий підхід може дати наслідки, гідні уваги, й нерідко, на жаль, вони виставляють те, чим люди захоплюються, фальшивим, а те, що люди забороняють, — дозволеним або навіть те й те — таким, що не має жодного значення. Такі люди можливостей витають, як-то мовиться, в емпіреях — емпіреях марев, химер, мрій і умовного способу. Якщо ця схильність з’являється в дітей, її наполегливо викорінюють, а таких людей при дітях називають фантазерами, мрійниками, марудами, а також розумниками й критиканами.

Коли цих дурнів хочуть похвалити, їх називають також ідеалістами, але всі перелічені прізвиська можна застосувати лише до їхнього слабкого різновиду, представники якого не годні збагнути реальности або безпорадно її уникають, — тобто можна застосувати тоді, коли брак відчуття реальности і справді означає ваду. Проте можливе охоплює не лише мрії тих, у кого слабкі нерви, а й Божі наміри, які ще не попрокидалися від сну. Можлива подія чи можлива істина — це не те, що лишається від реальної події чи реальної істини, коли від них відняти їхню реальність, ні, в них, принаймні на думку їхніх прихильників, є щось дуже божественне, вогонь, політ, прагнення творити й свідомий утопізм, який не лякається реальности, а радше підходить до неї як до завдання й до винаходу. Зрештою, Земля зовсім не стара і, схоже, ніколи ще не перебувала в таких справді благословенних умовах, як тепер. Щоб легше збагнути, чим відрізняються люди з відчуттям реальности від людей з відчуттям можливости, досить уявити собі певну грошову суму. Усі можливості, що їх узагалі мають, наприклад, тисячу марок, ця сума має, поза всяким сумнівом, незалежно від того, є вона в тебе чи її в тебе нема; те, що вона в мене чи в тебе є, цим грошам не додає нічого, так само як нічого не додає і якій-небудь троянді чи якій-небудь жінці. А ось дурень ховає ці гроші до панчохи, кажуть люди реальности, тоді як людина тямуща з ними щось робить; навіть до вроди жінки той, хто нею володіє, безперечно, щось додає або, навпаки, щось від цієї вроди відбирає. Саме реальність пробуджує можливості, й нема нічого безглуздішого, ніж це заперечувати. І все ж таки в підсумку чи в середньому завжди лишаються ті самі можливості, й вони повторюються доти, доки з’явиться людина, для якої реальна справа означає не більше, ніж уявна. І саме ця людина й визначає сенс і мету нових можливостей, саме вона їх і пробуджує.

Однак такий чоловік — явище не дуже й однозначне, в жодному разі. Адже його ідеї, коли це не пустопорожні химери, — не що інше, як іще не народжені реальності, а відтак і він має, звичайно, відчуття реальности; але це — відчуття можливої реальности, й своєї мети воно досягає куди повільніше, ніж властиве більшості людей відчуття їхніх реальних можливостей. Такому чоловікові потрібен, сказати б, цілий ліс, тоді як комусь іншому досить просто дерев. Однак ліс — це щось таке, що важко висловити, а ось дерева означають стільки й стільки кубічних метрів деревини певного ґатунку. Чи, може, краще сказати інакше: чоловік зі звичайним відчуттям реальности нагадує рибину, яка хапає наживку, не помічаючи волосіні, а чоловік із тим відчуттям реальности, що його можна назвати й відчуттям можливости, закидає вудочку, не маючи жодного уявлення, чи є на гачку наживка. Через таку надзвичайну байдужість до життя, яке хапає наживку, чоловік наражається на небезпеку робити цілковиті нісенітниці. Непрактичний чоловік — а він таким не лише здається, він такий і є — завжди ненадійний і у взаєминах з людьми просто непередбачуваний. Він здатний на вчинки, які для нього самого означатимуть щось зовсім інше, ніж для решти людей, зате спокійно сприйме що завгодно, аби лиш це відповідало якій-небудь незвичайній ідеї. До того ж нині такий чоловік ще далекий від послідовности. Цілком можливо, наприклад, що злочин, яким кому-небудь завдано шкоди, нашому чоловікові видасться всього-на-всього соціальним прорахунком, і провина за нього падає, мовляв, не на злочинця, а на суспільний устрій. Проте навряд чи ляпас, якого дістане він сам, видасться йому суспільною ганьбою чи бодай чимось таким самим знеособленим, як собачий укус; мабуть, цей чоловік спершу дасть від-коша, а вже потім усвідомить, що краще було б цього не робити. А коли в нього, до того ж, відберуть кохану, то нині він іще не зовсім готовий відмовитися від реальности такого повороту справи й винагородити себе новим, несподіваним почуттям. Наразі такий розвиток ще тільки триває і для окремої людини означає як слабкість, так і силу.

А що наявність властивостей передбачає певну втіху з огляду на їхню реальність, то це дає змогу побачити, як хтось, хто не має відчуття реальности навіть щодо себе самого, одного чудового дня може раптом видатися собі людиною без властивостей. 

5. Ульріх 

Чоловіка без властивостей, про якого тут ідеться, звали Ульріх, і цей Ульріх (не велика приємність раз у раз називати лише на ім’я людину, яку так мало знаєш! Однак прізвище Ульріха заради його батька доводиться замовчувати) перший зразок свого способу мислення явив уже на межі дитинства і юности в одному шкільному творі, завданням якого було з’ясувати, наскільки патріотично міркують учні. В Австрії патріотизм був предметом цілком особливим. Адже німецькі діти вчилися просто зневажати війни австрійських дітей, і тим першим утовкмачували, що французькі діти — онуки виснажених розпусників, які, уздрівши бородатого німецького вояка, тисячами пускаються навтіки. І точнісінько те саме, тільки з переміною ролей та іншими бажаними перестановками, завчали й діти французькі, російські та англійські, які також часто здобували перемоги. А діти — великі хвальки, вони люблять гратися в розбійників та нишпорок, і для них сім’я Ігрек із Великого Іксового провулку, якщо вони випадково до неї належать, — завжди найважливіша в світі. Отож прищепити їм патріотизм нічого не варто. Одначе в Австрії це було трохи складніше. Бо хоч австрійці в усіх війнах протягом своєї історії також здобували перемоги, проте після більшости з тих війн їм доводилося чимось поступатися. Це примушує замислитись, і Ульріх у своєму творі про любов до вітчизни написав, що справжній друг вітчизни не має жодного права вважати рідну вітчизну найкращою; ба більше, хлопцеві раптом сяйнула думка, котра видалася йому аж-аж-аж якою чудовою, хоч він і був надто засліплений її блиском, аби збагнути, що ж діється, — отож йому сяйнула думка до цього підозрілого речення додати ще одне — про те, що, певно, й Бог про свій світ воліє говорити в conjunctivus potentialis[1] (hic dixerit quispiam — тобто: тут можна заперечити…), адже Бог, створюючи світ, припускає, що він має бути не конче саме таким… Цією думкою Ульріх дуже пишався, та, мабуть, висловився він не досить зрозуміло, бо знявся неабиякий переполох, і його мало не відрахували зі школи, хоча жодної ухвали так і не прийняли, бо не могли дійти згоди щодо того, чим вважати оте його зухвале зауваження — хулою вітчизні чи хулою Богові. Виховувався тоді Ульріх в аристократичній гімназії Терезіанського дворянського ліцею, яка поставляла державі щонайшляхетніший матеріал для її стовпів, і батько, розгніваний, що його так зганьбило рідне яблуко, аж надто далеко впавши від яблуні, відіслав Ульріха на чужину — до одного невеличкого виховного закладу; містився той заклад у глухому бельгійському містечку, заправляли ним розумно, з комерційною хваткою, він був недорогий і непогано заробляв на учнях, які пустилися берега. Там Ульріх навчився зневажати ідеали інших людей і в масштабах ширших, міжнародних.

Відтоді спливло шістнадцять чи сімнадцять років — як хмарини в небі. Ульріх за тими роками не шкодував і ними не пишався, на тридцять другому році життя він просто здивовано поглядав їм услід. За цей час він устиг побувати там і сям, іноді ненадовго затримувався й на батьківщині і скрізь брався за справи й серйозні, й марні. Тут уже промайнув натяк на те, що він був математик, а розводитися про це ширше наразі не варто, адже в будь-якій професії, якщо їй присвячуєш себе не задля грошей, а з любови, настає момент, коли здається, що кожен новий рік веде в нікуди. Після того, як цей момент затягнувся на досить тривалий час, Ульріх згадав, що батьківщині приписують таємничу здатність ставити мрії на реальний ґрунт і наділяти їх корінням, і він осів у ній, відчуваючи себе подорожнім, який навік сідає на лаву, хоча й здогадується, що за мить підхопиться на ноги.

І коли він, якщо висловлюватися по-біблійному, заходився облагоджувати дім свій, то зробив одне відкриття, на яке, власне, тільки й сподівався. Він сам поставив себе перед приємною необхідністю по-новому, від початку до кінця перебудувати свій невеличкий занедбаний маєток на власний смак. Ульріх міг скористатися будь-яким принципом — від чистої за стилем реконструкції до цілковитої безцеремонности, так само на його розсуд були й усі стилі — від ассирійського до кубізму. На чому він мав спинити свій вибір? Сучасна людина приходить на світ і йде з нього в лікарні. «То нехай же вона й мешкає, як у лікарні!» Таку вимогу нещодавно проголосив один провідний будівничий, а інший реформатор інтер’єру зажадав пересувних стін у помешканнях на тій підставі, що людина, живучи поруч з іще однією людиною, мусить учитися їй довіряти і не має права відгороджуватися від неї й замикатись. Тоді саме настали нові часи (вони ж бо роблять це щомиті), а нові часи потребують нового стилю. На щастя Ульріха, замочок, яким він його застав, уже був позначений трьома стилями, накладеними один на один, отож із ним і справді не можна було робити все, чого хотілося; одначе Ульріха вельми тривожила відповідальність, яку на нього покладало право облаштовувати житло, й ота загрозлива фраза «Скажи мені, де ти мешкаєш, і я скажу тобі, хто ти», на яку він раз у раз натрапляв у мистецьких часописах, нависала над його головою. Ґрунтовно ознайомившись із цими часописами, він дійшов висновку, що удосконалення своєї особистости краще вже взяти у власні руки, й заходився виготовляти ескізи своїх майбутніх меблів сам. Та коли він вигадував яку-небудь громіздку, показну форму, йому одразу спадало на думку, що її можна замінити технічно скупою, функціонально виправданою, а щойно накреслював виснажену власною міццю залізобетонну форму, то пригадував по-березневому худенькі форми тринадцятирічної дівчинки й, замість ухвалювати рішення, поринав у мрії.

Це були — в питанні, яким він не дуже переймався, — та знайома безладність ідей і те їхнє поширення без спільного центру, які притаманні сучасності й становлять своєрідну її арифметику, що перескакує з п’ятого на десяте, не маючи єдности. Кінець кінцем він узагалі почав придумувати лише інтер’єри, яких не можна було втілити в життя, кімнати, що оберталися, калейдоскопічні обладнання, пристрої для переміни душевного стану, і його ідеї чимдалі втрачали будь-який сенс. Зрештою він таки прийшов туди, куди його тягло. З цього приводу батько висловився б десь так: якщо людина береться за все, що їй спаде на думку, то від такої плутанини в неї дуже скоро лусне голова. Або так: хто може виконати все, що йому заманеться, той невдовзі вже не знатиме, чого й бажати. Ульріх повторював собі ці слова з великою насолодою. Ця предковічна мудрість здавалася йому думкою надзвичайно свіжою. Людину в її можливостях, планах і почуттях треба спершу обмежити всілякими традиціями, забобонами, приписами й перешкодами, як божевільного гамівною сорочкою, й аж тоді те, на що вона здатна, набуде, можливо, цінности, зрілости й міцности. Усвідомити, що означає ця думка насправді, годі й сподіватися! Отож чоловік без властивостей, повернувшись на батьківщину, зважився й на другий крок, щоб віддати власне формування на волю зовнішніх життєвих обставин: дійшовши в своїх роздумах до цього місця, облаштування домівки він просто полишив ґенію своїх поставників, твердо переконаний, що про традиції, забобони й обмеження вони вже якось та подбають. Сам він тільки освіжив давні лінії, що зосталися тут від колишніх часів, темні оленячі роги під білим склепінням невеличкої зали та пласку стелю в салоні, а в решті кімнат просто пододавав те, що здавалося йому доцільним і зручним.