Розділ «Лабіринт»

— Дуже обмаль. Вона англійка, їй за двадцять, не археолог, а волонтерка. Вона приїхала до Фуа на запрошення своєї подруги, що була на розкопках заступником керівника.

— А він не назвав тобі її ім’я?

— Тейлор, здається, — Жанна на хвильку замислилася. — Ні, не Тейлор. Мабуть, вона Таннер. Так, саме так. Її звати Еліс Таннер.

На якусь мить земля припинила рухатися.

— Es vertat? Невже це правда? — Її ім’я луною відбилося в голові Одріка Беяра. — Es vertat? — пошепки повторив він.

Чи взяла вона Книгу? Чи впізнала її? Ні, ні. Він сам себе зупинив. Це безглуздо. Якщо вона взяла Книгу, тоді чому не каблучку?

Беяр поклав руки на стіл, щоб вони не тремтіли, і тільки потім зловив на собі стурбований погляд Жанни.

— Ти можеш запитати в Іва, чи є в нього її адреса? Чи знає він, де мешкає Madomaisèla[76]? Одрік замовк, не маючи сил продовжувати.

— Я спитаю, — відповіла Жанна й додала: — З тобою все гаразд, Одріку?

— Просто я втомився, — він спробував посміхнутися, — от і все.

— Я сподівалася, ти будеш... задоволений. Це, зрештою, може стати принаймні апогеєм твоєї багаторічної праці над книжкою.

— Мені важко повірити.

— Ти здаєшся швидше ошелешеним, аніж задоволеним.

Беяр спробував уявити себе збоку: очі блищать, обличчя бліде, руки трусяться.

— Я схвильований, — заперечив Одрік, — і дуже вдячний Іву, а також тобі, але... — Він глибоко вдихнув. — Якби лише ти могла зателефонувати йому просто зараз і я поговорив би з ним сам! Можливо, ми навіть могли б зустрітися?

Жанна підвелася з-за столу і пішла в передпокій, де на маленькому столику біля сходів стояв телефон.

Беяр тим часом дивився у вікно на схили, що здіймалися до мурів Сіте. Її образ, коли вона співала за роботою, раптом виник у його голові, видіння того, як світло яскравими смугами падає поміж гілок дерев, кидаючи нерівномірні плями на воду. Навколо неї витали запахи й звуки весни; маленькі кольорові полиски на галявині — блакитні, рожеві, жовті; плодюча земля та п’янкий аромат самшитів обабіч гірської стежини. Обіцянка теплого сонячного літнього дня.

Він аж підскочив, почувши голос Жанни, яка кликала його в сьогодення з м’яких кольорів минулого.

— Ніхто не відповідає, — озвалася до нього подруга.

Розділ 24