Розділ «Лабіринт»

Беяр пішов за Жанною до прохолодного маленького будиночка. Коричнева вилиняла плитка на підлозі та стінах надавала будинкові похмурого, старомодного вигляду. Маленький овальний столик стояв посередині кімнати, з-під жовто-блакитної цератової скатертини виглядали його пошарпані ніжки. У кутку примостилося бюрко, на якому стояла старезна друкарська машинка. Бюрко розташовувалося прямо під французькими вікнами, що виходили на маленьку терасу.

Жанна вийшла з комірчини, несучи тацю із глеком води, тарілкою льоду, чіпсами, гострим печивом, піалу із зеленими оливками та окрему тарілочку для кісточок. Вона обережно поставила тацю на стіл, а потім потяглася до вузького дерев’яного уступу, що проходив уздовж усієї кімнати на висоті її плеча. Нарешті її рука віднайшла пляшку домашнього гіркого лікеру з вишень, що його, як знав Беяр, вона тримала для його нечастих приїздів.

Лід затріщав та забрязкав об стінки склянок, коли яскравий червоний алкогольний напій полився зверху холодних кубиків. Вони трохи посиділи у товариській тиші, як це не раз робили колись давно. Час від часу від стін Сіте до них долинали уривки екскурсії, що звучала кількома мовами, коли туристи проходили чергове коло навкруги старих мурів.

Одрік обережно поставив свою склянку на стіл.

— Ну, — промовив він першим, — скажи мені, що сталося.

Жанна підсунулася ближче до столу.

— Мій онук Ів, ти ж його знаєш, працює в поліції, у відділку, підзвітному департаментові Ар’єжа, що у Фуа. Учора його було викликано на археологічні розкопки у Сабартських горах, зокрема на пік Суларак, на якому було знайдено два скелети. Ів був здивований тим, що його начальство, либонь, серйозно розглядало це як сцену вбивства, хоча зрозуміло: скелети вже пролежали в тій печері значний відтинок часу. — Вона зробила коротку паузу. — Звичайно ж, мій онук не допитував особисто ту пані, що знайшла скелети, але він був присутній на допиті. Ів трохи знає про роботу, з якою я тобі допомагаю, й очевидно, цього досить, аби бути упевненим: відкриття тієї печери може виявитися для нас корисним.

Одрік затамував подих. Він так багато років уявляв, як почуватиме себе такої ось миті. Він ніколи не втрачав віри у те, що, зрештою, настане час і він дізнається правду про останні години.

Десятиліття перетікали одне в одне. Він спостерігав, як пори року змінюються у своєму нескінченному циклі: весняна зелень перетворюється у золото літа; блискуча палітра осені зникає під суворою білизною зими; перші потоки талого гірського снігу знову передвіщають весну.

Досі не пролунало жодного слова. E ara? А тепер?

— Ів сам заходив до печери? — запитав Беяр.

Жанна кивнула.

— Що він тобі розповів?

— Там є вівтар. Позаду нього, безпосередньо на стіні печери, висічено знак лабіринту.

— А тіла? Де були вони?

— У могилі, що насправді являє собою не більше ніж просто заглибину в землі перед вівтарем. Між тілами лежали якісь предмети, але було надто багато людей, що снували печерою, тож йому не вдалося підійти та роздивитися краще.

— Скільки було тіл?

— Два. Два скелети.

— Та ну! — здивувався Одрік, а потім додав: — Не зважай, кажи далі, Жанно.

— Під ними онук підняв оце...