Розділ третій

Не було жодних сумнівів, де саме знаходиться славетна картина. На західній стіні, обабіч входу до бабинця висіли чотири великі полотна. Дві перші вельми натуралістично зображували дві різанини, судячи за виглядом нападників — татарську або монгольську навалу. На першій картині невірні розправлялися з мешканцями Сандомира, на другій — із легко впізнаваними через їхні білі хламиди домініканцями. По той бік від входу — знову різанина й палаючий замок, цього разу на татарів не схоже, мабуть, Потоп — ніхто так не полюбляв влаштовувати пожежі й висаджувати в повітря, як шведи, справжні шанувальники вибухівки, до речі, задовго до Нобеля. А четверте полотно? Прокурор Теодор Шацький зупинився просто перед ним, схрестивши руки на грудях. Невже воно може мати щось спільне з убивством Ельжбети Будник? Невже їм справді доведеться шукати релігійного шаленця? Обернувся в бік вівтаря й подумки попрохав Бога, щоб це було не так. Із релігійними шаленцями справи найгірші. Такий злочинець означає тонни паперів, юрби спеціалістів, суперечки про осудність — суцільна мука, а якщо йдеться про вирок, то тут узагалі лотерея, незалежно від доказових матеріалів.

Шацький молився й думав. Ліворуч до нього неухильно наближалося човгання костьольної швабри. Цього разу жінка. Переставила відро, почала мити, дійшла до ніг Шацького. Припинила роботу й вичікувально глянула. Була так само сповнена світла й радості віри, як і її колега. Крамниця із причандаллям для самовбивць миттєво взяла б її на роботу. Прокурор відступив на крок і пішов до виходу вузенькою доріжкою сухої підлоги. Не було сенсу витріщатися на червону завісу, яка закривала суперечливу картину. На втіху вірянам, аби ті не казали, що немає на що дивитися, на тканині висів портрет Івана-Павла II.

Шацький знав, що було на картині, бачив її в інтернеті. Карло де Прево, може, і не був гарним художником, але явно мав хист до зображення жахіть і здатність малювати такі собі комікси, що сподобалися тодішньому архідияконові собору, який і замовив художникові картини для храму. А що архідиякон Жуховський був істинним християнином і запеклим ворогом юдеїв, де Прево увічнив єврейські злочини, вчинені на сандомирських дітях. На картині були євреї, що купували дітей у матерів і перевіряли їхню вгодованість, мов у худоби на ярмарку, були євреї-вбивці, були фахівці з виточування крові за допомогою бочки з наїжаченими гвіздками, був навіть пес, що пожирав рештки немовлят. Шацькому найдужче запам’ятався вигляд розкиданих по землі дитячих трупиків.

Йому не вдалося дійти до дверей, між ним і виходом з бічної нави були три метри мокрої, свіжо помитої підлоги. Хотів було просто зробити три великі кроки, але щось його зупинило. Не було кроків, не було човгання. Чоловік і жінка стояли, спершись на свої швабри в однакових позах, і дивилися на нього здалеку. Спершу він хотів стенути плечима й вийти, але в їхніх очах був такий смуток, що Шацький зітхнув і почав шукати шляху по сухому. Доріжка звивалася; почуваючись, мов щур у лабіринті, Теодор дійшов до протилежної стіни костьола, дуже далеко від виходу. Та здавалося, що тепер дорога до вівтаря вільна, і тим боком він дійде до дверей. Заспокоєні його поведінкою, чоловік і жінка повернулися до роботи.

Ідучи повз стіну, Шацький дивився на чергові картини, які теж були барочними коміксами де Прево. Ступав чимраз повільніше, аж, нарешті, зупинився. Католицьке виховання не дозволяло йому вжити слово «порнографія» щодо побаченого, але жодне інше слово не передавало так влучно суті речей. Зміст великих картин був один — смерть. Реалістична, кривава, мученицька, ще й на додачу в сотнях варіацій. Першої миті Шацький не зрозумів, чому біля кожного трупа стоїть номер, потім помітив, що на картинах вказані латинські назви місяців, і зрозумів, що це щось на зразок збоченого календаря. По маленькому жахіттю на кожен день року. Він саме стояв біля березня, тортури були такими вишуканими, неначе прагнули передати всю безнадійність холодної, грузької польської ранньої весни. 10 березня конав, прибитий списами до дерева, Афродозій, два дні пізніше ніж перерізав горлянку Мікдонію, особливо привертали увагу нутрощі, що кривавою стрічкою обкрутилися навколо зазубреного невідомо-чого, що протнуло 31 березня їхнього колегу по мучеництву, Веніаміна. У квітні трішки потепліло: скидання зі скелі до річки, стинання голів, волочіння кіньми й розшарпування дикими звірами. Когось, здається живцем варили, вираз обличчя не свідчив, що це тепла купіль. 12 травня наштовхнувся на Теодора. Якраз його тезко міг похвалитися не надто суворою карою — його втопили, прив’язавши камінь до шиї. Шацький відчув абсурдне полегшення, що це був не його патрон, сам він відзначав іменини в день Теодора з Тарсу, ченця й філософа із VII століття.

Ішов далі, художні кошмари відштовхували й приваблювали водночас, як жертва нещасного випадку на узбіччі дороги. Він захоплювався творінням де Прево, якому протягом 365 днів удалося на диво рідко повторитися, хоча смерть на хресті або перерізані горлянки все-таки тримали першість.

Нарешті він майже дістався дверей, прискорив кроки, бо служка в чорній сорочці явно намагався намочити останній острівець сухої підлоги біля входу. Шацький зупинився біля листопада, його день народження був одинадцятого. Що ж, якраз цей мученик справді заслужив, аби його визнали святим. Мало того, що нещасного жахливим чином підвісили на гаку, то ще й для певності прив’язали до ніг тягар, а тіло пронизали списом. Шацький похмуро подумав, що хтось розпачливо намагався йому довести існування у світі місця для мучеництва.

Служка промовисто кахикнув. Шацький відвів погляд від видіння барочного порнографа.

— Я знайшов свій день народження, — сказав він ні сіло ні впало.

— Ніякий це не день народження, — озвався той несподівано весело. — Це свідчення того, яка вам судилася смерть.

На вулиці справжній листопад. Мокро, холодно, темно. Прокурор Теодор Шацький застебнув плаща і, вийшовши крізь хвіртку на Костьольну, подався в бік ринку. Глянув на камеру, ту саму, котра востаннє впіймала Елю Будник, коли та поправила халяву чобітка, а потім підстрибом наздогнала свого чоловіка. У думках майнуло, чи не зайти до Будника, та зрештою він передумав.

6

На вулиці весь час іде дощ, зима прощається зі Свентокшиським краєм утомленим, слабким схлипуванням. А тут сухо й тепло, якби не палаючі очі чоловіка в кутку, то було б навіть затишно. Невисокий на зріст, худий, зі зв’язаними руками й ногами, він нагадує дитину, тільки руда борода, що стирчить з-під кляпа, вказує, що жертва — дорослий. Він викликає співчуття, але це нічого не змінить. Десь удалині дзиґар на ратушній вежі бамкає чотири рази на повну годину, потому вибиває другу. Залишається доба. Усього лише доба. Шкода, що не можна перечекати її тут, треба ще зазирнути до собак і повернутися нагору. На щастя, другий акт вистави вже завершується.