Розділ «Частина п’ята»

— Яке ж ти невиннятко! Авжеж-бо. То ще дивно, що я так довго від цього утримувався. Я ніколи не вважав, що вірність — це чеснота.

— Я кожну ніч замикатиму двері на ключ!

— Навіщо завдавати собі цей клопіт? Якби я захотів тебе, ніякий замок не став би мені на заваді.

Рет одвернувся, немов даючи взнаки, що тему розмови вичерпано, і вийшов зі спальні. Скарлет чула, як він повернувся до дитячої кімнати, де його радо привітали діти. Вона рвучко сіла. Ось і вийшло по її волі. Цього вони обоє хотіли, вона й Ешлі. Але це чомусь не дало їй полегкості. Самолюбство її зазнало удару: Скарлет брала злість, що Рет так легко з цим примирився, що він не жадав її, що для нього однаково, чи вона, чи інші жінки на інших ліжках.

Їй хотілося обдумати, в якій такій делікатній формі повідомити Ешлі, що вона й Рет перестали жити як чоловік і жінка. Але вона розуміла, що тепер не зможе цього зробити. Все якось неймовірно ускладнилось, і вона вже взагалі трохи була не рада, що так повелася. Тепер їй бракуватиме довгих втішних розмов з Ретом у ліжку, коли в темряві жаріє кінчик його сигари. Бракуватиме його обіймів, коли вона прокидатиметься зі свого моторошного сну, в якому біжить крізь холодну млу.

Раптом вона відчула себе страшенно нещасною і, схиливши голову на поруччя крісла, гірко заплакала.

Розділ LII

Одного дощового пополудня, коли Гарні щойно минув рік, Вейд понуро снував по вітальні, час від часу підходячи до вікна й розпластуючи носа на шибці, з якої по той бік стікали патьоки води. Він був маленьким щуплявим хлопчиком, замалим на свої вісім років, тихим аж до несміливості й мовчазним: озивався хіба, як його про щось запитають. Йому було нудно, й він не знав, куди себе подіти, бо Елла гралася в кутку з ляльками, Скарлет сиділа за бюрком і тихенько бурмотіла сама до себе, підраховуючи стовпчики цифр, а Рет лежав на підлозі й погойдував перед Гарні свого годинника на ланцюжку, але так, щоб дівчинка не могла дістати.

Вейд узяв був кілька книжок, та вони у нього вислизнули з рук і з грюкотом упали на підлогу, від чого він глибоко зітхнув. Скарлет роздратовано обернулась до сина:

— Сили небесні, Вейде! Іди надвір і там грайся.

— Я не можу. Там дощ.

— Дощ? А я й не помітила. Ну, то знайди собі якусь іншу забаву. Ти дієш мені на нерви, коли так крутишся перед очима. Піди скажи Поркові, нехай запряже коляску й одвезе тебе погратись до Бо.

— Бо нема вдома,— зітхнув Вейд.— Він пішов на день народження до Рауля Пікара.

Рауль був маленьким сином Мейбел та Рене Пікарів і, на думку Скарлет, страшенно бридким собою, більше схожим на мавпеня, ніж на людську істоту.

— Ну, то поїдь до кого хочеш. Біжи скажи Поркові.

— Нікого нема вдома,— відповів Вейд.— Усі пішли на день народження.

Він не сказав: «Усі, крім мене»,— це й так було ясно, але Скарлет, яка думала про свої рахунки, нічого цього не зауважила.

Рет раптом випростався до сидячої пози й запитав:

— А чом ти не пішов з усіма на день народження, синку?

Вейд підступив ближче до нього і з нещасним виглядом зашурхав ногою по підлозі.