Розділ «Частина п’ята»

— Та нічо’ такого, місте’ Рете, це ті’ки моя шовкова спідниця! — Мамка хихотнула й крутнулася всім своїм дебелим тулубом.

— Тільки шовкова спідниця! Не вірю. Шелестить, як ціла купа сухого листя. Ану-но я гляну. Підсмикни лишень сукню.

— Місте’ Рете, як так можна! Ох-хо-хо, Боженьку мій!

Мамка писнула легенько, відступила на крок-другий і з цієї відстані скромно піднесла поділ сукні на кілька дюймів, показуючи оборки нижньої спідниці з червоної тафти.

— Довго ж ти, Мамко, розважала, поки зібралась її одягти,— пробурчав Рет, хоч у чорних його очах поблискував сміх.

— А так, довго-таки.

Тоді Рет сказав кілька слів, яких Вейд не зрозумів.

— То вже нема мула в кінській збруї?

— Ай, місте’ Рете, так це міс Скарлет була така недобра, що вам усе сказала! Але ви не маєте серця на стару негритянку?

— Ні, не маю, анітрохи. Я тільки хотів знати. Ще чарочку, Мамко. Бери собі всю пляшку. Випий, Вейде. І скажи нам тост.

— За здоров’я сестрички! — вигукнув Вейд і перехилив чарку аж до дна. Похлинувшись, він закашлявся й почав гикати, а двоє дорослих засміялися і стали поплескувати його по плечах.

Поводився Рет від часу народження дочки так дивно, що городянам довелося змінити усталену думку про нього, хоч і як важко це було всім, у тому числі й Скарлет. Хто б міг уявити, що з усіх людей саме він так відверто, так безсоромно похвалятиметься своїм батьківством? Надто ж коли зважити на ту делікатну обставину, що первістком його виявилась дівчинка, а не хлопчик?

Збігали дні, а він усе так само сяяв з радості від свого батьківства. Це вже почало викликати приховані заздрощі серед жінок, чоловіки яких сприймали появу нащадка як щось звичайнісіньке й забували про немовля ще до хрестин. Тоді як Рет перепиняв знайомих на вулиці й заходжувався розповідати в усіх деталях, як напрочуд швидко розвивається його чадо, навіть не попереджуючи бодай про людське око свою розповідь стереотипною фразою: «Я розумію, кожен гадає, що в нього дитина найрозумніша, але...» Він вважав свою дочку дивом із див, її й порівнювати не можна було з іншими дітьми, і чхати він хотів, коли хто думав інакше. Коли нова нянька дала немовляті посмоктати шматочок сала й від того у дитини вперше в її житті заболів животик, Рет повівся так, що досвідчені батьки й матері заливалися сміхом. Він негайно викликав доктора Міда та ще двох лікарів і все поривався відшмагати бідолашну няньку батогом. Няньку, звісно, вигнали, а за нею настала черга кількох інших няньок, кожна з яких лишалася на службі щонайдовше тиждень. Всі вони не могли задовольнити тих високих вимог, які ставив Рет.

Мамка так само поглядала зизим оком на няньок, що приходили й відходили,— її зовсім не тішила перспектива, щоб у домі з’явилася інша негритянка, і вона не бачила підстав, чому б їй самій не доглядати немовля, як доглядала вона вже Вейда й Еллу. Але вік Мамки таки давався взнаки, та й через ревматизм рухатись їй було щодалі важче. Рет не мав духу сказати Мамці, що саме з цих причин доводиться шукати іншої няньки. Натомість він пояснив їй, що при його становищі не годиться обмежуватись лише однією нянькою. Це справляє негарне враження. Він найме ще двох няньок для чорної роботи, а вона, Мамка, буде над ними старша. Такі міркування як на Мамку виявились цілком слушні. Якщо більше челядників, то вище її становище, а так само й Ретове. Але вона рішуче проти того, щоб у дитячій кімнаті об’явилася котрась із цих звільнених негритянок. Отож Рет мусив послати до Тари по Пріссі. Він знав добре її вади, та все-таки вона належала до своїх негрів. А дядько Пітер запропонував свою двоюрідну онуку на ім’я Лу, що належала до Берів, родичів міс Туп.

Скарлет, ледве встигнувши оклигати після пологів, уже помітила, як багато уваги Рет приділяє дитині, і була трохи знічена й роздратована, що він хвалиться дівчинкою навіть перед гістьми. Це дуже добре, коли батько любить власну дитину, але Скарлет здавалося, що чоловікові не зовсім личить виставлятися з цією любов’ю. Йому слід було б триматись недбало й безтурботно, як то заведено в інших батьків.

— Ти ж робиш із себе посміховище,— кинула вона йому сердито,— і я просто не розумію, навіщо це тобі.

— Не розумієш? Ну, ти й не можеш зрозуміти. Річ у тому, що це перша на світі істота, яка цілковито моя.

— Але ж вона і моя!

— Ні, у тебе є двоє інших дітей. А ця — моя.

— До столика! — вигукнула Скарлет.— Я її породила чи не я? Та й, крім того, голубе, я також твоя.