Розділ «Частина п’ята»

— Дядечку Рете, чи ви... чи ви воювали на війні?

Ретові очі зразу ж ожили, він пильно глянув на хлопчика, але голос його прозвучав спокійно.

— А чого ти про це питаєш, синку?

— Ta-бо Джо Вайтінг казав, що ви не воювали, і так само Френкі Боннел казав.

— Он як,— зауважив Рет.— І що ж ти відповів їм на це?

Вейд стояв з розпачливим виглядом.

— Я... я сказав... я сказав їм, що не знаю.— І раптом пожвавішав.— Та я однаково налупив їх. Але чи ви були-таки на війні, дядечку Рете?

— Був,— рвучко відповів вітчим.— Я був на війні. Я був у війську вісім місяців. Воював у різних місцях — від Лавджоя до Франкліна у штаті Теннессі. І був з Джонстоном, коли він капітулював.

Вейд аж застрибав від гордості, а Скарлет зайшлася сміхом.

— Я досі гадала, що ти соромишся своїх військових подвигів,— промовила вона.— Хіба ж ти не казав мені, щоб я не розводилась про це?

— Цить,— урвав він її.— То як, ти задоволений, Вейде?

— О дуже, сер! Я так і думав, що ви були на війні. Я знав, що ви не боягуз, як вони кажуть. Але... але чому ви не були разом з батьками інших хлопців?

— Тому що батьки інших хлопців недотепи, і їх відправили до піхоти. А я навчався у військовій академії у Вест-Пойнті, тим-то мене взяли до артилерії. До справжньої артилерії, Вейде, а не до внутрішньої гвардії. Треба багато що знати, щоб служити в артилерії, Вейде.

— Авжеж,— погодився Вейд, сяючи обличчям.— А ви були поранені, дядечку Рете?

Рет завагався.

— Розкажи йому про свою дизентерію,— насмішкувато докинула Скарлет.

Рет обережно опустив дівчинку на підлогу й витяг верхню й спідню сорочки з-за поясу штанів.

— Ось дивись, Вейде, я покажу тобі, куди мене поранено.

Вейд з цікавістю підступив зовсім близько й подивився на те місце, куди показував Рет. Довгий шрам перетинав його засмаглі груди, збігаючи вниз до мускулястого живота. Це був слід від ножа в одній бійці на каліфорнійській копальні золота, чого Вейд не знав. Невимовно зрадівши, він глибоко перевів подих.

— То ви, дядечку Рете, майже такий хоробрий, як і мій тато.