Розділ «Частина п’ята»

— О, та є ж різні способи. Я вже не така дурна селючка, як колись. Тепер я знаю, що зовсім не конче жінці родити, коли вона цього не хоче! Є різні способи...

Він зірвався на ноги й схопив її за руку, а в очах його з’явився неприхований страх.

— Скарлет, дурненька, скажи мені правду! Ти вже щось зробила?

— Ні, ще ні, але збираюся зробити. Гадаєш, я погоджуся, щоб у мене знов зіпсувалась фігура, коли я стала зовсім тоненька станом, і коли мені так добре ведеться, і...

— Де ти набралася цих думок? Хто тобі наговорив, що це можливо?

— Меймі Варт... вона...

— Мадам бандерша знається на таких речах! Ця жінка більш ніколи не переступить цього порогу, зрозуміла? Кінець кінцем це мій дім, і я тут господар. Я не бажаю, щоб ти навіть розмовляла з нею.

— Я робитиму так, як мені хочеться. Відпусти. А чого це тебе так турбує?

— Мене не турбує, матимеш ти одну дитину чи двадцятеро. Але мене турбує, житимеш ти чи помреш.

— Помру? Я?

— Атож, помреш. Не думаю, щоб Меймі Варт сказала тобі, чим ризикує жінка, вдаючись до таких речей.

— Ні, не сказала,— неохоче визнала Скарлет.— Вона тільки запевнила, що це чудово всьому зарадить.

— Їй-бо, я вб’ю її! — скрикнув Рет, почорнівши з обурення. Він глянув униз на заплаканий вид Скарлет, і обурення його трохи вщухло, хоч обличчя залишалося все так само затятим і суворим. Раптом він підхопив Скарлет на руки і сів з нею в крісло, міцно пригортаючи її до себе, так наче боявся, що вона може вирватись і втекти.

— Послухай, дитятко, я не дозволю, щоб ти наражала своє життя на небезпеку. Ти чуєш? Боже милий, я не більше хочу дітей, ніж ти, але я маю за що утримувати їх. І щоб я не чув від тебе ніяких дурниць на цю тему, а якщо ти тільки спробуєш... Скарлет, я раз бачив, як дівчина померла від цього. Вона була всього лише... та байдуже, але вона була гарна дівчина. І це зовсім не легка смерть. Я...

— Що ти кажеш, Рете! — скрикнула Скарлет. Непідробний біль в його голосі так вразив її, що вона забула про власне горе: ще ніколи вона не бачила його в такому стані.— І де це?.. Хто?..

— Це було в Новому Орлеані... давно вже, багато років тому. Я тоді був молодий і вразливий.— Він раптом нахилив голову й занурився губами в її волосся.— Ти таки народиш цю дитину, Скарлет, хоч би мені довелося прикувати тебе до моєї руки на цілі дев’ять місяців.

Вона випросталась у нього на колінах і з ревною цікавістю подивилась на його обличчя. Під її поглядом воно раптово ніби чаром яким стало непроникним і безвиразним. Брови його звелися вгору, а кутики уст обвисли.

— Чи й справді я тобі така дорога? — спитала вона, опускаючи вії.

Він уважно глянув на неї, немов прикидаючи, скільки кокетства криється в цьому запитанні. А вловивши справжні її мотиви, відповів байдужим тоном:

— Мабуть, що так. Розумієш, я надто багато грошей вклав у тебе і не хотів би їх втратити.