Розділ «Частина п’ята»

Скарлет, ненавидячи яскраву барву синіх уніформ, тим охочіше шпигала носіїв цих мундирів, що ті щиро дивувалися такому її ставленню. Офіцерські родини й мали підстави дивуватись, адже переважно вони були спокійні й виховані люди, самотні у ворожому краю, сповнені туги за своєю Північчю, трохи присоромлені, що мусять підтримувати владарювання тут усілякої наволочі — назагал це була незрівнянно порядніша публіка, ніж та, з якою спілкувалася Скарлет. Звісно, офіцерські дружини ніяк не могли дотямити, чому елегантна місіс Батлер водиться з цією вульгарною рудокосою Бріджет Флаерті, а от їм підпускає всякі шпильки.

Але навіть ті дами, яких Скарлет обдаровувала своєю увагою, мусили чимало всякого терпіти від неї. Вони, однак, радо на це приставали. Їм здавалося, що вона уособлює не тільки багатство й вишуканість, а й весь колишній уклад життя з його давніми іменами, давніми родами й давніми традиціями, до якого вони ревно жадали прилучитись. Родовиті сім’ї, з якими вони прагнули заприязнитися, відринули Скарлет, але ж нові «аристократки» не знали цього. Вони тільки знали, що батько Скарлет був майновитий рабовласник, що її мати з роду Робійярів із Саванни, що її чоловік — Рет Батлер із Чарлстона. І цього їм вистачало. Для них Скарлет була немов клин, за допомогою якого вони сподівалися пробитись до місцевого товариства, яке зневажало їх, не відповідало на їхні візити, а в церквах тільки холодно розкланювалося з ними. І навіть чимось більшим, аніж просто клин. В очах цих недавніх прибульців не знати звідки вона сама вже була товариством. Прибравши поставу благородних дам, вони не помічали, що й у Скарлет усе це тільки прибрана постава. Вони сприймали її такою, як вона себе виставляла, і тому мовчки терпіли її гонористість, її ласку й вибрики, її зухвалість і відверті грубощі, коли вона витикала їм недогляди в їхній поведінці.

Вони так недавно постали з нічого й були такі невпевнені в собі, що з усіх сил пнулися показати власну витонченість і остерігалися виявити свою справжню натуру або гостро щось таке бовкнути: ану ж, хто добачить, що вони ніякі не дами? Вони будь-що хотіли показати себе дамами, тож і грали роль надзвичайно скромних і делікатних, геть-чисто невинняток. Послухати їх, то вони безтілесні істоти, які не мають жодних природних потреб і навіть не здогадуються про існування цього ницого світу. Ніхто б і не подумав, що рудокоса Бріджет Флаерті, біла шкіра якої, здавалося, зроду не бачила сонця, а ірландський акцент за милю виказував її походження, викрала в батька останні гроші й перебралася до Америки, щоб стати покоївкою у нью-йоркському готелі. А дивлячись на легкозвійну постать Сільвії (колишньої Кралі Седі) Коннінгтон або Меймі Барт, ніхто б не здогадався, що перша виростала над батьковим шинком у портовому районі Нью-Йорка і під час напливу клієнтів прислуговувала за шинквасом, а друга, як свідчив поголос, вийшла з борделю власного чоловіка. О ні, тепер це були вишукані тендітні створіння.

На відміну від них чоловіки, розжившись на статки, не так легко опановували нові манери чи й просто були недбалі до світських вимог свого теперішнього статусу. На прийомах у Скарлет вони багато пили, навіть занадто багато, і часто-густо після вечері хтось один або й кілька їх залишалися на ніч. Пили вони не так, як чоловіки з часів дівоцтва Скарлет. Упившись, вони втрачали людську подобу, робилися тупі й брутальні. А поза тим, хоч би скільки вона наставила на видних місцях плювальниць, килим на другий ранок завжди був у слідах від тютюнової жуйки.

Скарлет зневажала цих людей, і водночас їй було приємно в їхній компанії. Власне, тому вона й запрошувала їх. Але, сповнена до них зневаги, вона без усяких церемоній посилала їх під три чорти, коли їй ставало нудно з ними. І вони все це терпіли.

Вони терпіли навіть Рета, що було ще важче, бо Рет бачив їх наскрізь, і вони це розуміли. Він залюбки міг вивернути навиворіт їхню спідню білизну, навіть коли вони були гістьми в його домі, і то так, що їм і крити не було чим. Не соромлячись того, в який спосіб він доскочив багатства, Рет вдавав, ніби й вони не соромляться, як вибивалися в люди, і рідко проминав нагоду згадати дещо про такі справи, яких, на загальну думку, годилося б із чемності не витягувати на світло денне.

Ніколи не можна було передбачити, коли йому зайде її голову спанібратська зауважити за кухлем пуншу: «Якби у мене більше тями, Ралфе, я загрібав би гроші так, як ти,— став би продавати липові акції золотих копалень вдовам та сиротам і не морочився б із блокадою. Це було б далеко безпечніше». Або: «У тебе, Білле, бачу, нова пара коней. Що, спродав ще кілька тисяч акцій неіснуючих залізниць? Молодець, друзяко!» А то ще: «Вітаю, Амосе, з новим контрактом від штату. Шкода лише, що ти мусив так багато рук підмастити, поки його домігся».

Дами вважали, що Рет неймовірно, нестерпно вульгарний. Чоловіки за спиною у нього казали, що він свиня й паскуда. Нова Атланта любила Рета не більше, ніж стара, а він, як раніш не намагався порозумітися з однією, так тепер і з другою. Він ішов своїм шляхом, зневажливий і насмішкуватий до всіх, байдужий до думки тих, хто його оточував, і такий гречний, що сама та його гречність була схожа на виклик. Для Скарлет він і досі лишався загадкою, але вона вже не сушила нею голови. Вона була певна, що йому ніколи й нічим не догодити, що він або страшенно прагнув чогось і не зміг його дістати, або ніколи нічого не прагнув і тому йому до всього байдуже. Він брав на сміх усе, що вона робила, заохочував її до всіляких вибриків та проявів зухвалості, глузував з її претензій — і сплачував рахунки.

Розділ L

Рет навіть у найінтимніші їхні хвилини був стриманий і незворушний. Але Скарлет усе не могла позбутися враження, що він крадькома стежить за нею — тільки вона раптом оберне голову, як з подивом бачить в його очах задумливий насторожений погляд, погляд, сповнений майже надлюдського терпіння, що було їй зовсім незрозуміле.

Часами він бував дуже милий, попри свою прикру нетерпимість, коли хтось при ньому брехав, виказував пиху чи похвалявся. Він вислуховував її розповіді про крамницю, тартаки й салун, про в’язнів та кошти на їхнє утримання і давав доречні тверезі поради. Він з невичерпною енергією брав участь у таких любих їй танцях та вечірках і мав нескінченний запас соромітних історій, якими тішив її слух у ті нечисленні вечори, коли вони сиділи вдвох за кавою і бренді. Скарлет переконалася, що він подарує їй усе, чого вона забажає, відповість на будь-яке запитання, допоки вона з ним щира, і що ніякими викрутами, обхідними маневрами та жіночими фіглями їй нічого від нього не домогтись. Він завжди знічував її своїм хистом бачити, до чого вона хилить, і тільки голосно сміявся з кожної такої її спроби.

Спостерігаючи його чемну байдужість у ставленні до неї, Скарлет не раз запитувала себе, хоч і без особливої цікавості, чому він одружився з нею. Чоловіки одружуються з кохання, з потреби мати домівку й дітей,— або ж заради грошей, але у Рета жодного з цих мотивів не було. Він, безперечно, не кохав її. Щодо чарівного її будинку, то він називав його архітектурною потворою і казав, що як мешкати в такому домі, то краще оселитись у порядному готелі. І він ні разу не натякнув на дітей, як то робили Чарлз і Френк. Коли якось вона кокетливо спитала його, чому він одружився з нею, його відповідь, ще й сказана з веселим поблиском в очах, розлютила її: «Я одружився з тобою, щоб мати в домі ладну кицюню, моя люба».

Ні, одружився він зовсім не з тих міркувань, з яких звичайно роблять це чоловіки. Рет одружився тільки тому, що жадав оволодіти нею, а в якийсь інакший спосіб не міг цього здійснити. Він і сам це визнав того вечора, коли освідчився їй. Він просто жадав володіти нею так само, як Кралею Вотлінг. У цій думці не було нічого приємного. Ба навіть навпаки — була велика образа. Але Скарлет поспішила відмахнутись від неї, як взагалі відмахувалась від усього прикрого. Вони вдвох уклали угоду, і вона зі свого боку була цілком нею задоволена. Скарлет сподівалася, що й він так само задоволений, хоч це її не дуже й обходило.

Проте одного дня, пішовши до доктора Міда порадитись у зв’язку з розладом шлунку, вона почула неприємну новину, від якої не можна було відмахнутись. До спальні Скарлет влетіла надвечір, люта як фурія, і відразу повідомила Рета, що в неї буде дитина.

Рет розсівся собі у шовковому халаті, оповитий хмарами диму, і підвів пильний погляд, почувши її голос, але не відповів нічого. Він тільки мовчки дивився на неї і чекав на дальші її слова, а все тіло його напружилось, чого вона, однак, не помітила. Обурення й розпач до такої міри поглинули її, що ні на що інше вона не звертала уваги.

— Ти знаєш, що я не хочу більше дітей! Я взагалі їх ніколи не хотіла. Щоразу, як у мене життя випогоджується,— на тобі, дитина! Та не сиди так і не смійся! Ти ж так само не хочеш дитини. Ой, Мати Божа!

Якщо він чекав, що вона скаже далі, то це були не ті слова, які йому хотілося почути. Лице його спохмурніло, очі стали безвиразні.

— А чого б тоді не віддати дитину міс Меллі? Хіба ти не казала мені, яка вона нерозважлива, що так прагне другої дитини?

— Ой, я б убила тебе! Я не хочу родити дитини, розумієш, родити!

— Не хочеш родити? Ну і що з цього?