Розділ «Частина четверта»

— На що саме? Знов на податок?

— А хіба вас це стосується?

— Стосується, бо ви зараз попросите мене позичити вам грошей. Знаю я всі ці прийоми! І я позичу... навіть не вимагаючи з вас, дорога місіс Кеннеді того чарівного забезпечення, яке ви пропонували мені не так давно. Хіба що вже дуже наполягатимете.

— Ви найвульгарніший...

— І зовсім ні. Я тільки хотів вас заспокоїти. Я розумію, що цей нюанс може вас тривожити. Не дуже, але все-таки. А я залюбки позичу вам гроші. Тільки я повинен знати, на що ви збираєтесь їх витратити. Сподіваюся, я маю таке право. Коли це для того, щоб купити собі гарненьку сукню чи там екіпаж, я дам їх вам і навіть благословлю на купівлю. Але коли ви маєте намір за ці гроші купити нові штани Ешлі Вілксові — боюся, мені доведеться вам відмовити.

Її охопила така лють, що якусь хвилину вона й слова не могла вимовити.

— Ешлі Вілкс ніколи не брав у мене ні цента! Навіть якби він помирав з голоду, я не примусила б його й цента взяти! Ви не розумієте, який він достойний, який гордий! Та де вам його зрозуміти, коли самі, ви...

— Не вдаваймося до взаємних образ. Я теж можу сказати кілька таких слів, які дошкулять вам не менше. Ви забуваєте, що через міс Дріботуп я стежив за кожним вашим кроком, а ця мила душа ладна викласти все, що знає, коли знайдеться охочий слухач. Я знаю, що Ешлі живе в Тарі, відколи повернувся з Рок-Айленду. Знаю, що ви дали притулок у себе і його дружині, хоч це, мабуть, вам було нелегко.

— Ешлі — це...

— О, безперечно,— сказав він, зневажливо махнувши рукою.— Ешлі, звісно, занадто піднесена натура, як на моє простацьке розуміння. Але, будь ласка, не забувайте, що я з певною цікавістю спостерігав за ніжною сценою між вами й ним у Дванадцяти Дубах і маю підстави думати, що він відтоді не змінився. Та й ви теж. У той день, наскільки я пам’ятаю, він повівся не надто добре. І не думаю, щоб нині він поводився набагато краще. Чом він не забрав свою родину з Тари й не знайшов собі десь роботи? Чому він досі сидить у Тарі? Звісно, це моя примха, але я не збираюся позичати вам ані цента на Тару, щоб утримувати там Ешлі. У чоловічому товаристві вживається одне неприємне слівце на означення чоловіка, який живе на утриманні жінки.

— Як смієте ви таке казати! Та він працює, мов негр! — Але, попри всю її лють, Скарлет прикро було згадувати, що Ешлі мусив рубати дерево на кілки для огорожі.

— І праця його на вагу золота, смію гадати. А як вміло він, певне, бере гній на вила і...

— Він...

— О, звісно, я знаю. Припустимо, що він докладає всіх сил, але не думаю, щоб від нього така вже велика користь. Повік-віку ви не зробите когось із Вілксів добрим робітником на фермі чи й деінде... таким, щоб на нього можна було покластися. Ця порода існує тільки для оздоби. А тепер пригладьте своє настовбурчене пір’ячко й забудьте про мої грубуваті вислови на адресу гордого й високодостойного Ешлі. Дивно, що подібні ілюзії можуть надовго застрявати навіть у такій тверезій голівці, як ваша. То скільки грошей ви потребуєте і на що саме?

Вона, однак, мовчала, тож він повторив:

— На що саме вони вам потрібні? І глядіть, щоб сказали мені правду. Це вам стане в пригоді не менше, ніж брехня. Ба навіть більше, бо коли ви збрешете мені, я про це дізнаюся, і вам буде дуже мулько. Запам’ятайте це назавжди, Скарлет: я можу стерпіти від вас усе, крім брехні,— і вашу неприязнь до мене, і вашу брикливість, і вашу сварливість, але не брехню. То на що ж вам потрібні гроші?

Люта на Рета, що так сікався до Ешлі, вона б із превеликою охотою плюнула йому в глузливо усміхнене лице й гордо відмовилась від його грошей. І вже навіть хотіла зробити це, але холодна рука тверезого глузду стримала її. Приборкавши в собі гнів, вона спробувала надати своєму обличчю сповненого гідності виразу. Рет відхилився на стільці й простяг ноги до вогню.

— Ніщо мені не цікаво так спостерігати,— зауважив він,— як внутрішню боротьбу в вас, коли ви маєте вибирати між принципом і чимось таким практичним, як-от гроші. Я, звичайно, знаю, що практицизм ваш неодмінно візьме гору, але все-таки мене не полишає сумнів — а ну ж, раптом краща половина вашої натури переможе! І коли такий день настане, я спакую речі й заберуся з Атланти назавжди. На світі багато жінок, в яких щоразу перемагає краща половина натури... Та вернімось до діла. Отже, скільки й на що саме?

— Я ще не знаю, скільки саме мені буде потрібно,— похмуро промовила вона.— Але я хочу придбати тартака... І це, здається, можна зробити задешево. А ще мені треба два фургони й двох мулів. І коня з бричкою для мене.

— Тартака?