Розділ «Частина четверта»

— Мила моя! Мужня моя, не плач! Ти не повинна плакати!

Він відчув, яка зміна заходить у ній від його доторку, який шал струменить на нього з тендітного її тіла, яким п’янким вогнем загорілися ці втуплені в нього зелені очі. І раптом холодна похмура зима де й ділася. Для Ешлі знов розквітла весна, напівзабута цілюща весна з зеленим шерехом трав, безтурботна дозвільна пора, коли його поривали юнацькі бажання. Подальші гіркі роки, що випали йому на долю, відступили, і він побачив, як пломеніють звернені до нього тремтливі уста, нахилився й поцілував їх.

Голова її повнилася незвичним гулом — як ото гуде мушля, прикладена до вуха,— і крізь цей гул вона мовби здаля чула, як лунко гупає її серце. Тіла їхні наче злилися, і на якусь безмежну хвильку вони завмерли так, затоплені одне в одному, поки він спрагло й невтоленно припадав до її уст.

Коли він раптом послабив обійми, вона відчула, що може впасти, і вхопилася рукою за огорожу. Погляд її на нього променився любов’ю й тріумфом.

— А ти ж кохаєш мене! Кохаєш! Скажи ж це, скажи!

Руки його ще лежали у неї на плечах, їй передавалось їхнє тремтіння, і від цього було незмірно солодко. Вона ревно хильнулась до Ешлі, але він стримав її на відстані, дивлячись на неї очима, в яких уже не було ніякої відстороненості, а тільки бачилась боротьба й розпука.

— Мовчи! — скрикнув він.— Мовчи! Бо як ні, то я візьму тебе ось тут, зараз!

Вона всміхнулась у відповідь палко й радісно — їй було все одно, де й коли, головне, що він цілував її, і пам’ять про це лишиться з нею.

Раптом він шарпонув її — з такою силою, аж чорне волосся розсипалось у неї на плечах, з такою запеклістю, наче лють охопила його і на неї, і на самого себе.

— Ми не зробимо цього! — вигукнув він.— Чуєш: ми цього не зробимо!

Здавалося, як він ще раз шарпне, у неї голова злетить з плечей. Вона нічого не бачила через волосся, що спадало їй на обличчя, і була ошелешена його емоційним спалахом. Вирвавшись із цього стиску, вона звела очі на Ешлі. Піт виступив на його чолі, руки зціпилися в кулаки, неначе від болю. Він дивився просто на неї пронизливим поглядом сірих очей.

— Це все я винен — саме я, але таке більш ніколи не повториться, бо я заберу Мелані й дитину і виїду звідси.

— Виїдеш? — переполошилась вона.— Ой ні!

— А таки виїду! Невже ти гадаєш, я залишуся тут після цього? Щоб це знову повторилося?..

— Але ж, Ешлі, ти не можеш виїхати. І навіщо тобі це робити? Ти ж кохаєш мене...

— Ти хочеш почути це від мене? Гаразд, я скажу. Я кохаю тебе.

Він рвучко схилився над нею, і така мука була в його погляді, аж вона відсахнулась до огорожі.

— Я кохаю тебе, твою відвагу, і твою впертість, і твій шал, і твою цілковиту безоглядність. Чи міцно я тебе кохаю? Так міцно, що хвилину тому ледь не порушив приписів гостинності в цьому домі, де мені й моїм близьким дали притулок, ледь не забув, що маю дружину, найкращу у світі... Я ладен був узяти тебе тут на місці, серед багнюки, як...

Скарлет борсалась у хаосі суперечливих думок, а серце її хололо від болю, немов у тіло вп’ялася холодна крижинка. Затинаючись, вона промовила:

— Якщо ти й справді так хотів мене... і не взяв... то ти не кохаєш...