Розділ «Частина третя»

— Я просто не знаю, до чого взятися, відколи не стало моїх голуб’ят, їй-бо,— мовила місіс Тарлтон, злазячи з огорожі. Хтось сторонній подумав би, що вона має на думці чотирьох своїх полеглих синів, але дівчата з Тари розуміли: мова йде про коней.— Усі до одного мої красені загинули. І моя бідолашка Неллі! Якби хоч Неллі лишилася! Ні, анікогісінько нема, тільки цей клятий мул у загороді. Ну ж і клятий мул! — повторила вона, обурено дивлячись на сухоребре створіння.— Це образа пам’яті моїх породистих голуб’ят — мати замість них мула в загороді. Мули — це протиприродні виродки, треба б законом заборонити, щоб їх не розводили.

З управителевого будиночка вийшов Джім Тарлтон, якого насилу можна було впізнати за кущистою бородою, і привітався до гостей, поцілувавши кожну з дівчат, а слідом висипало четверо рудоволосих його дочок у полатаних сукнях, спотикаючись через добрий десяток чорних і рябих гончаків, які з гавкотом кинулися надвір. Силувана бадьорість усієї цієї родини справила на Скарлет ще прикріше враження, ніж гіркота, що панувала в Мімозі, або дух смерті, завислий над Сосноквітом.

Тарлтони наполягали, щоб гості лишилися на обід, кажучи, що в них тепер дуже рідко хто буває і їм кортить вислухати всі новини. Скарлет не хотілося тут засиджуватись, її гнітила ця атмосфера, але сестри й Мелані жадали побути довше, тож довелося всім чотирьом відбути й обід, про людське око скуштувавши трохи м’яса та сушених бобів, якими їх пригощено.

За столом весело шуткували з приводу скромного частування, а сестри Тарлтони, розповідаючи, з якого ганчір’я вони підновлюють свої туалети, сміялися так, наче нічого дотепнішого зроду не знали. Влад їм поводила себе й Мелані, дивуючи Скарлет, що вона може збувати жартами оті їхні нестатки в Тарі. Скарлет ледь могла слово з себе видушити. Оселя Тарлтонів здавалась їй такою порожньою без чотирьох рослявих братів, які мали б собі тут відкинутись у кріслах, смалити сигари й під’юджувати дівчат. І якщо вона так гостро відчувала цю порожність, то як боляче переживали її самі Тарлтони, що героїчно вдають життєрадісність у присутності сусідів?

Керрін майже не озивалася за столом, а коли всі підвелися, підійшла до місіс Тарлтон і щось їй шепнула. Обличчя у господині дому змінилося, і натужний усміх зник з уст, коли вона простягла руку й обняла Керрін за тоненький стан. Вони вдвох вийшли з кімнати, а Скарлет, відчуваючи, що довше не всидить у домі, рушила за ними. Двоє попереду стежкою через город подалися, як виявилось, до родинного кладовища. Скарлет тепер було незручно вертатись у дім, це здалося б нечемним. Але навіщо Керрін потягла матір на могилу її синів, коли та щосили намагалася зберігати мужню поставу?

За цегляною огорожею під жалобними кедрами видніли два нові мармурові нагробки — зовсім недавні, бо дощі не встигли ще зачервонити їх глиною.

— Це ми тільки минулого тижня поставили,— не без гордощів пояснила мати загиблих.— Містер Тарлтон привіз їх фургоном з Мейкона.

Нагробні плити! Це ж коштувало силу грошей! Нараз співчуття до Тарлтонів, яке проймало Скарлет ще хвилину тому, розвіялося. Як можна співчувати людям, що витрачають такі необхідні тепер гроші на нагробні плити, коли харчі вкрай дорогі і їх майже не дістанеш? На кожній плиті вибито по кілька рядків. А що більше слів, то більше грошей. Та вони всі в цій родині схибнуті! Бо й привезти труни трьох хлопців — це теж немало коштувало. Бойда вони так і не знайшли, навіть сліду його.

Між могилами Брента й Стюарта лежала брила з написом: «Милі й щирі за життя, вони й у смерті нерозлучні».

На другому нагробку було вибито імена Бойда й Тома і якісь латинські слова, що починалися: «Dulce et...»[33],— Скарлет, правда, вони нічого не говорили, у Фейєтвілльському пансіоні вона якось спромоглася обминути латину.

Вгатити таку грошву в нагробні плити! Але ж і дурні вони! Скарлет була страшенно обурена, наче це розтринькали її власні гроші.

Очі Керрін якось дивно зблиснули.

— Дуже милі слова,— прошепотіла вона, показуючи на перший нагробок.

— Справді,— сказала місіс Тарлтон незвично лагідним голосом,— ми так і подумали, що ці слова якраз підходять. Вони ж загинули мало не водночас: Стюарт перший, а за ним Брент, він підхопив прапор, що випав у брата з рук.

Коли верталися до Тари, Скарлет більше мовчала, розмірковуючи про те, що бачила у різних сусідів, мимоволі пригадуючи, якою була округа в свою найсвітлішу добу, коли в домах роїлося від гостей, господарі мали досхочу грошей, і негри дбайливо обробляли плантації, де достигав розкішний урожай бавовни.

«Мине лише рік, і молоді сосонки заполонять усі ці поля»,— подумала вона, дивлячись, як над полями з усіх боків чатує пуща, і в неї аж мороз пробіг поза шкірою,— «Без негрів ми заледве самі виживемо. Великої плантації ніхто не в силі впорати без негритянських рук, багато землі лежатиме облогом, і все знову заросте лісом. Ніхто не зможе вирощувати багато бавовни, і що тоді ми робитимемо? Що буде з тими, хто живе у маєтках? Городянам легше дати собі раду. Вони завжди якось викручуються. А у кого плантації, тих відкине на сто років назад, до рівня піонерів, що селились у маленьких халупах і обробляли кілька мізерних акрів землі й ледь животіли.»

«Ні...— подумала вона похмуро.— Тара не дійде до такого стану. Я навіть сама тягтиму плуга, а цього не допущу. Сусідські маєтки, та й весь штат, нехай собі заростають лісом, але Тару таке не спіткає. І я не дозволю витрачати гроші на могильні плити, а час — на марні жалі за програною війною. Мусимо якось виборсатись. Я знаю: ми виборсалися б, якби не загинули у нас чоловіки. Втрата негрів — ще не найстрашніше, що з нами сталося. Найстрашніше — це загибель наших чоловіків і юнаків». Їй знов згадалися четверо братів Тарлтонів і Джо Фонтейн, Рейфорд Калверт і брати Манро, і всі ті юнаки з Фейєтвілла та Джонсборо, що їхні імена читала вона у списках поранених і загиблих. «Якби не полягло стільки чоловіків, ми б якось упорались, а так...»

Нова думка раптом вразила її: що буде, як вона захоче вдруге вийти заміж? Звичайно, в неї зовсім немає такого наміру. Вистачить їй і першого шлюбу. Та й той єдиний, за кого вона хотіла б вийти, звався Ешлі й був уже одружений, і взагалі хтозна чи живий. Але припустімо, що їй захотілося б вийти заміж. Хто міг би її пошлюбити? Від цієї думки їй стало лячно.

— Меллі,— озвалася вона.— Що ж це буде з південськими дівчатами?

— А що ти маєш на думці?